Частина 9. Тіні нових ворогів

Ми були вдома. А точніше — у тому місці, яке Каель вважав своїм «домом» для нас двох. Але все відчувалося, як пастка. Навіть зараз, у величезній залі, що була схожа на величезний храм, я не могла позбутися відчуття, що мої рухи підкоряються невидимим ниткам.

Я грала роль — духа війни, Ліарії. І хоч я була впевнена, що цієї сили в мені немає, я все одно мусила тримати маску.

Каель, цей імператор, сильний і суворий, уже кілька днів проявляв до мене таку надмірну увагу, що кожен його погляд змушував мене ставати ще обережнішою. Він дивився на мене не просто як на загрозу, яку треба перевірити, а як на щось більше. Як на цінну душу.

З кожним моментом, з кожною його мовчазною турботою я все більше переконувалася в одному: все його піклування було лише про те, щоб зберегти мене живою. Йому потрібна була не я як Ліарія, не я як дух війни, а я як тіло, яке не зможе загинути. Якщо я помру, разом зі мною загине і душа, і це для Каеля було найгіршим наслідком.

Це не було складно зрозуміти. Його захист, його турбота — все мало одну мету: не допустити моєї загибелі, тому що тіло людське занадто крихке, і, навіть якщо я виглядала, як духовне створіння, я все ще була людиною. А для нього це означало, що, на відміну від демонів чи магічних створінь, смерть не може бути такою простою.

Я сіла на одне з високих крісел у залі, намагаючись зберігати спокій. Мої руки трохи тремтіли, але я приховувала це за холодним виразом обличчя. Боялась, що це буде виглядати як слабкість.

Каель підійшов, і я відчула, як його присутність накрила мене, наче тінь. Його погляд був уважним, холодним і одночасно повним чогось, чого я не могла розпізнати. Він поставив переді мною чашу з гарячим відваром — знову цей жест турботи, якого я не просила.

— Пий, — сказав він. — Ти потребуєш сил.

Я подивилася на нього і тихо кивнула. Моя рука потягнулась до чаші, і я випила кілька ковтків. Вона була гіркою, але тепла, і я відчула, як тепло проникає всередину, м’яко заспокоюючи мене. Але я не могла розслабитись.

— Що тобі від мене потрібно, Каелю? — вимовила я тихо, ледве чутно, наче перевіряла його.

Він став на кілька кроків ближче, його погляд все ще не зводився з мого обличчя.

— Ти хочеш знати? — його голос був низьким, ледве не хрипким від цієї таємниці. — Ти не розумієш, Ліаріє. Твоя сила не прокинулась, тому що ти не дозволяєш їй. І я знаю, що ти можеш більше. Ти не просто дух, ти… щось більше. І я збираюсь це з’ясувати. Адже Дух Ліарії не просто так обрав людське тіло. 

Він знову наблизився до мене, і я на мить відчула, як його рука ледь торкнулась моєї. Я зразу відсмикнула свою, але в цей момент усвідомила, що він не просто стежить за моїм тілом. Він спостерігає за моєю кожною реакцією, кожним рухом, шукаючи підтвердження того, що я не брехала. І те, що я вигадала про духа, яким насправді не була, ставало небезпечним для мене.

— Я знаю, що ти не така, якою хочеш здаватися. Ти не можеш обманювати мене довго. І ти будеш моєю, Ліаріє, навіть якщо для цього доведеться змусити твою силу прокинутись.

Я відчула, як його слова пронизали моє серце. Це не було просто глузування. Це було обіцянкою.

— Ти не розумієш, Каелю, — я знову сказала, але цей раз відчувала, як його присутність поглинає мене. — Я… я не можу. Я не та, ким ти мене уявляєш.

Але він лише глянув на мене і знову сказав:

— Ти просто ще не готова визнати це. І я буду тут, поки не доведу, що твоя сила — це не просто брехня. Не звертай увагу на те, що ти в людському тілі. 

І він залишив мене з цими словами, залишив мене на самоті, щоб я знову відчула цей страх. Він був сильним і впевненим, і хоч я була впевнена, що не мала сили, я не могла заперечити те, що він казав. Його слова не були просто тиском, вони відкривали шлях до чогось нового.

Але що, якщо я все це не витримаю? Що, якщо справді моя маска зламається, і все, що залишиться — це просто людина? Що буде зі мною тоді? І чи буду я готова до цього?
Імператорська резиденція продовжувала жити своїм звичним життям, але темні сили почали ворушитись. І хоча я намагалася залишатись холодною і непорушною, страх все одно проникав у мене. Хтось, хтось, хто знав більше, ніж треба, почав за мною стежити.

Я сиділа в своїй кімнаті, віддаючи перевагу тиші, але навіть вона почала здаватися мені чужою. Вікна були закриті важкими шторами, а серце все одно билося занадто сильно. Мені здавалось, що хтось стежить.

З кожним днем я відчувала все більше і більше поглядів, які здавались мені чужими. І з цими поглядами ставала відчутною ще одна небезпека — Каелів захист більше не був так очевидний. Його охорона була, як завжди, непорушною, але зараз це було щось інше. Він ніби заплющував очі на те, що відбувається навколо.

Вони вже знали, що я не дух війни, що я людина. І саме ця людина могла стати ключем до сили, яку вони давно шукали.

Раптом я відчула її — чужу енергію в коридорі, а потім і в моїй кімнаті. Моя рука спробувала схопити меч, що висів на стіні, але перед тим, як я встигла встати, фігура в темному, зі срібним кольором очей, з’явилася біля ліжка.

— Ліаріє, — сказав він. — Ми тебе знайшли.

Я не могла повірити в це. Усе сталося так швидко, що я не встигла навіть осмислити, що сталося. І ось цей момент, коли я потрапила в пастку, підтвердив мої страхи: мене все-таки хочуть використати.

Переді мною стояв ще один чоловік, але він не був звичайним смертним. Його погляд був іншим — у ньому була холодна рішучість, а його очі світлились від сил, які я не могла зрозуміти. Він був частиною іншого світу.

— Ми знаємо, що ти не Дух, — його голос був низьким і ледве чутним, але в ньому була певна відраза. — Але твоя оболонка має силу. І ця сила належить нам.

Я зробила кілька кроків назад, готова до боротьби, але раптом тінь у кімнаті змінюється. І знову він. Каель.

Не один, а з кількома своїми охоронцями.

Його погляд був темний і вогняний. Він не мав наміру втратити мене, і це було очевидно.