Частина 8. Між тінню і світлом

Подорож зайняла кілька днів. Північ завжди була затінена і холодна, навіть коли сонце все ще гріло інші землі імперії. Вітер тут був колючий, а простір, здавалось, не мав кінця. Піски змінювались на важкий грунт, що хрустів під ногами, і поки ми рухались, я відчувала, як земля ніби вбирає в себе кожен наш крок, мов би й не було нас на світі.

Каель, як завжди, не розмовляв більше, ніж потрібно. Його лицемірна холодність, що раніше була всім, чим я його знала, почала розтоплюватись під впливом чогось непомітного, але безповоротно реального — тих моментів, коли він все ж кидав погляд у мій бік. Його мовчання ставало ще тяжчим, коли він не говорив нічого, а все ж відчував мою присутність.

Я розуміла, що йому ще важче, ніж мені. Він грав у свою гру з самого початку. Але чим довше ми йшли, тим більше я розуміла, що його маска також почала тріщати.

З нами їхав Арес, його очі здавались завжди занадто нахабними і впевненими в собі. Він не соромився своїх поглядів і виявляв інтерес до мене, хоча і намагався залишити це в межах жартів. В один з вечорів він під’їхав до мене на коні.

— Ти справді не дух, правда? — запитав він, його голос звучав як виклик. — Не дух війни, а просто якась дівчина, що заблукала в цьому світі?

Я вирішила відповісти без кокетства, але все ж із ноткою іронії:

— Я — Ліарія. А хто ти, Арес? Принц, що любить перевіряти своїх «товаришів» на міцність?

Арес всміхнувся, але, здається, щось у моїх словах зачепило його.

— Ти цікава. Можливо, ти й не просто дівчина. Можливо, є в тебе більше, ніж це ім’я. Але я побачу це сам.

Ці слова залишили мене в задумі. Я не знала, чи була це просто гра, чи він справді міг бачити через мої маски. Але я не мала права дозволити йому втягнути себе у ще одну гру.

Тим часом, Лор був завжди осторонь, мовчазний. Він практично не дивився на мене, але я відчувала його спостереження. Його погляд був безпристрасний, але саме в цьому була його сила. Він не дозволяв собі відступити від обов’язку.

— Ліаріє, — сказав Лор якось пізно вночі, коли я залишилась одна біля вогню, — якщо твоя мета — вижити, ти повинна зрозуміти одну річ: у нас немає часу на зайву слабкість. Всі ми не те, ким здаємось, але ми не можемо дозволити себе розхитати.

Я підняла погляд до нього, його обличчя мало ту саму сувору виразність, яку я бачила раніше.

— Я не слабка, Лор, — відповіла я, готуючись сказати більше, але він уже пішов, не чекаючи відповіді.

Цієї ночі я залишилась на самоті з думками. І хоча я чітко розуміла, що повинна захищати свою маску, страх, який приходив з кожним днем, був більший за будь-яку впевненість. Я не могла не думати про Каеля. Про те, як він змінився, як навіть зараз залишав мене на самоті, але все одно був поруч.

А на світанку, коли ми наблизились до Півночі, ми почули перші звуки, що нагадували поштовхи — це були демони, що піднімались із землі.

Каель зупинився на мить, і погляд його став темним.

— Ми тут. Іди зі мною. Тепер твоя роль починається.
Я не могла дозволити собі запитати більше. Мені залишалось лише одне: йти з ним, навіть якщо це означало йти через смерть.
Темрява навколо нас згущувалась, наче живий організм, готовий поглинути все на своєму шляху. Вітер був холодний, і звуки природи ніби стихли, залишивши лише неприємне очікування.

Ми стояли в серці Півночі. Земля під ногами ставала все м’якшою, ніби поглинала наші кроки. За декілька хвилин ліс, що оточував нас, став майже непрохідним — гілки дерев повисли, мов потвори, готові до нападу.

Я відчувала це. Відчувала, як темна сила наближається.

Каель не сказав ані слова, але його рухи стали чіткими й рішучими. Він зупинив коня і сповільнив крок, зупинивши мене поруч із собою. Я не мала часу на роздуми, але дивитися на нього було важко: його очі змінилися, вони стали глибокими й непроникними. Наче він готовий до боротьби, і не було нічого, що могло б його зупинити.

— Це… що це? — Я не могла приховати паніку в голосі.

З усіх боків лунали глухі звуки — ніби щось величезне рухалось по землі. Вони були близько. Дуже близько.

Каель не обернувся до мене. Його голос був холодним, як камінь.

— Це демони, що прокинулись із темряви. Їх не можна ігнорувати.

Я зробила крок назад, намагаючись впоратись із власним страхом. Моє серце билося, наче в лихоманці. Чи зможу я впоратись? Чи вистачить сили?

Ні.

Я не була духом. Я була всього лиш дівчиною, що випадково потрапила в цю гру. Не мала жодної сили, жодної здатності для боротьби. Лише ім’я Ліарія, яке обирали за мене, а не я.

Моя рука тримала меч, який мені дали, але він здався важким, як камінь. Я відчувала, як мої пальці тремтять, а дихання переривається.

Я зробила ще один крок назад.

І тоді вони з’явились.

Вони вийшли з лісу, їхні сутності змішувались із темрявою, надаючи їм незбагненну силу. Очі червоними вуглинками горіли в їхніх обличчях, а їхні зуби були схожі на сталеві леза. Вони рухались швидко, страшно, немов готові розірвати все навколо.

Я не могла рухатись. Я була паралізована.

І в той момент Каель зробив те, чого я не очікувала. Він повернувся до мене, і його погляд був настільки темним, що я ледве могла витримати його силу.

— Тримайся позаду мене, — його наказ був ледве чутним, але я відчула його силу, його непорушну впевненість.

Я не могла опиратись. Я відчувала, як більшість моїх сил покидає мене, залишаючи тільки порожнечу й безпорадність.

Каель рвонув вперед, як тінь, не даючи жодного шансу ворогам.

І в ту ж мить, коли перші демони почали наближатися, вони раптово зупинились. Каель вивільнив свою силу, й вона вибухнула з нього — чорна енергія, що поглинала все навколо. Моя рука інстинктивно відштовхнулась від нього, але я не могла відірвати погляд. Він виглядав як демон, але з іншої сторони барикади.

Його сила знищувала демонів так швидко, як вони з’являлись, їх тіла падали на землю з глухим звуком. Спершу один, потім ще кілька. Моя рука, що тримала меч, впала до землі. Вони зникали, розчиняючись у темряві.