Частина 7. Імʼя, котре важить більше, ніж я.

Ранок видався неприродно тихим. У коридорах Темного Двору завжди лунали кроки стражі, шелест мантій, уривчасті накази. Сьогодні — лише глухе відлуння, наче сам замок затамував подих.

 Мене привели до Зали Трону. Вона була вже заповнена — але не радниками. Цього разу — справжніми ключовими фігурами імперії.

Каель сидів на троні. Його постава, як завжди, була мов вирізана з темного мармуру. Але очі — уважні, зосереджені. Не на мені.

Праворуч від нього стояв Арес — вищий за Каеля, з білявим волоссям, зібраним у вузол, і обличчям, на якому грала насмішка. У ньому не було того холоду, що в його брата — але була сила. Інша, відверта, дика.

— О, то це і є наша небесна воїтелька? — мовив Арес, окинувши мене оцінювальним поглядом. — Сподіваюсь, вона вміє хоч тримати меч?

— Вона тримає тінь, брате, — сухо відповів Каель. — А це дещо більше.

— І небезпечніше, — додав чоловік у темному одязі без жодної прикраси, що стояв трохи осторонь. Лорд Сіан, голос імперії. Його голос був глибокий, майже беземоційний — наче він не говорив, а проголошував істину.

— Тінь — хитра сутність. Навіть якщо вона прийшла у вигляді жінки. Особливо тоді.

Я підняла брову.

— Уявляю, як важко вам, лорде Сіане, зносити присутність жінок на імператорських зборах.

Каель стримано всміхнувся. А Сіан лише кивнув — так, ніби визнав удар.

— Але й тінь не може триматись без світла, — сказав тихо Лор, що стояв позаду імператорського трону. Мовчазний, кремезний охоронець, що завжди здавався тлом, а зараз заговорив. Його голос був низький, але м’який.

— Лор говорить мало, але влучно, — кивнув Арес. — А я, можливо, просто хочу переконатись, що ти — не чергова авантюристка. Бо якщо мій брат втратить голову через загадкову красуню — імперія цього не витримає.

Я хотіла щось відповісти, але Каель випередив:

— Ліарія під моїм захистом. І моїм рішенням. А ти, брате, вирушаєш із нами. Разом з нею. Побачиш усе сам.

— О, нарешті. Справжні пригоди! — Арес блиснув усмішкою. — Буде цікаво, Ліаріє. Але якщо ти брешеш — я це відчую.

— Якщо брешу, я першою скажу тобі правду, — відповіла я, дивлячись прямо в очі.

Погляд Ареса заграв блиском.

І в цей момент Лорд Сіан обірвав нас сухо:

— Ви готуєтесь до зустрічі з демонами, а не до балу. Зберіться. Від вашого рішення залежить не престиж — виживання.

Каель підвівся.

— Збір на внутрішньому дворі. Через годину вирушаємо. Ліарія — зі мною.

Він пройшов повз мене, не торкнувшись, не глянувши вдруге. Але я відчула тепло — легке, майже непомітне. І знала: він відчував мою присутність так само, як я — його.
Каель зник у тінях коридору, залишивши по собі холодну пустку. Його присутність завжди наповнювала простір. Коли він ішов — ставало важко дихати.

Я стояла в тій же позі, наче вкопана, хоча всі давно розійшлись. І тільки зараз дозволила собі зробити вдих — повний, з болем у грудях.

Кам’яна підлога під ногами відгукувалась тяжкістю. Стеля нависала, як небо, що ось-ось впаде. Я притулилася спиною до холодного стовпа, притиснула долоню до серця, яке шалено билося.

Мене трясло. Від страху, від нерозуміння, від того, що далі буде.

Я не дух. Я не зброя. Я — звичайна. Смертна. Людина.

Але в їхніх очах я — легенда. Тінь. Ім’я з прадавніх книг, страх і надія в одному обличчі. Я вдягнула цю маску, бо інакше — смерть. І тепер ця маска росте разом зі мною.

Каель довіряє мені. Захищає. Але як довго він буде це робити, якщо дізнається правду?

Я притулилась лобом до холодного каменю й стисла кулаки.

— Це просто гра. Гра на виживання. Тримай спину рівно, очі — впевнено.

Але щось у грудях стискалось. Не через страх перед смертю — я вже звикла до нього.

А через нього.

Каель. Його очі, які починають бачити мене — не ту, ким я прикидаюсь. Його голос, який лунає в моїй голові навіть у тиші. І найстрашніше — те, як мені хочеться, щоби він продовжував бачити мене. Довіру. Прийняття. Симпатію, яка потроху зростає з обох боків.

Я не маю на це права.

Несподівано двері рипнули. Я різко відвернулась — думала, серце вистрибне.

На порозі стояв Лор, той самий охоронець Каеля. Мовчазний, мов тінь, з обличчям, як вирізаним із каменю.

— Імператор наказав супроводити вас до внутрішнього двору. Ви вирушаєте через сорок хвилин.

— Добре, — відповіла я хрипко. — Я… зараз.

Він не рушив з місця. Вивчав мене поглядом. А потім, тихо:

— Якщо ви не воїн… краще скажіть йому зараз. Не після того, як буде пізно.

Я стримала подих.

— А якщо я не знаю, ким я є?

Він нахилив голову, мов визнаючи чесність.

— Тоді, можливо, варто з’ясувати це… до того, як доведеться вбивати.

І вийшов, залишивши мене саму.

А я стояла — зі зламаним минулим, вигаданим іменем і майбутнім, яке могло вбити не лише мене, а й довіру Каеля. І все ж… я рушила вперед.

Бо якщо дух війни справді існує — я хочу знати, чому він обрав саме мене.

Я вийшла на внутрішній двір, де темна земля під ногами змінювалась на бруківку, що відбивала перші промені сонця. Далеко від трону й залів, від полум’я вогнів і тіней, які вони породжують, це місце виглядало інакше — сховане від чужих очей. І я відчула себе тут маленькою, незначною. Хоча в імперії мене вже вважали великою частиною гри, я не мала жодного контролю.

Лор мовчки стояв поруч, не виявляючи жодної емоції. Як завжди. Я знала, що він спостерігає за мною, але не розраховувала на підтримку.

Усе це нагадувало сутичку. Я, наївна дівчина без минулого, в якої є лише вигадане ім’я й безкінечний страх, і чоловік, якого всі бояться, який тримає імперію в кулаці. І все це — на межі нашої гри.

Кроки Каеля доносились з воріт, де зібрався загін. Вони чекали, виблискуючи бронею, натякаючи на важливість моменту. Їхні погляди ковзали по мені, але не затримувались. Мене не боялись. Мене сприймали як належне.