Частина 6. Якщо ти людина - я твій вирок

Я стояла перед величезним вікном у своїх покоях, що вели на внутрішній сад — хоч і в Темному Дворі, але й тут світилися вогники магії, росли крижані ліани та мерехтіли червоні квіти, що реагували на емоції. І зараз вони ледь тремтіли, мов відчували мій неспокій.

Три дні.

Три дні, щоб переконати імператора, що я — не випадкова смертна, а Ліарія. Дух з-за Межі.

Та що, як хтось із них і справді повірив, що дух може з’явитися в людській подобі?

— Гарний вибір імені, — пролунав голос за спиною, глибокий, знайомий. — Ліарія. Давно забутий страх.

Я озирнулася. Каель стояв у дверях, мовчки спостерігаючи. Його постава була спокійна, але очі… вони палали, наче шукали в мені тріщину.

— Знав би, як гарно воно звучить у твоїй мові, — відповіла я, зберігаючи рівний тон. — Майже як попередження.

Він повільно підійшов ближче, ступаючи так, наче не чув гравітації. Його плащ із срібними вставками ковзав підлогою, а під грудьми на чорній сорочці поблискував знак правителя — круглий медальйон, викарбуваний із кістки дракона.

— У наших легендах Ліарія — не просто дух війни, — промовив він, зупиняючись за крок від мене. — Вона та, що колись знищила половину Південного легіону, коли той втратив віру в себе. Бо Дух війни не терпить слабкості.

— Цікаво, — я підняла брову. — А ти боїшся показати слабкість?

Його очі звузилися, і я вже готувалась до удару — словесного або енергетичного. Але він раптово усміхнувся. Не доброзичливо. Але — зацікавлено.

— Не боюся. Просто знаю, коли її не варто показувати. — Він зробив ще півкроку. — А ти… якщо справді Ліарія — чому досі не втопила мене в крові?

Я наблизилась на зустріч — вже не відчувала страху, хоч і розуміла: поруч не просто чоловік. Це імператор, від якого залежали тисячі доль.

— Бо, можливо, ти — не той, кого треба вбивати. А той, кого треба змінити.

На мить між нами все завмерло. І, присягаюсь, його погляд на секунду став м’якшим. Тінь, ледь помітна тінь захвату промайнула в очах. Але він одразу сховав її за звичною маскою.

— Ти гратимеш у це до кінця? — запитав він тихо.

— А ти дозволиш собі не вірити?

Каель наблизився ще ближче, і я відчула, як між нами змінюється повітря. Магія? Ні. Щось людське. Щось заборонене.

— Завтра ти вийдеш на Арену. Показати, чого варта, — сказав він. — А сьогодні… відпочинь.

Він повернувся, вже майже вийшов, як раптом озирнувся:

— І запам’ятай, Ліаріє. Якщо ти дух — я твій господар. Якщо ти людина — я твій вирок.

І зник у тінях коридору.

А квіти під вікном у відповідь спалахнули вогняно-червоним.
Наступного ранку мене вивели через внутрішні зали замку — мармурові арки, різьблені статуї зі срібла й чорного обсидіану, зали, де мовчали портрети полеглих імператорів. Усюди — тиша, сповнена чекання.

Мене супроводжували двоє вартих, але жоден не поглядав просто в очі. Ім’я Ліарія, здається, вже проросло між стінами Темного Двору. Хтось боявся. Хтось сподівався. А хтось — хотів бачити моє падіння.

Арена була глибоко під землею — щось на кшталт древнього колодязя, де темрява стискалась із усіх боків, а світло спадало згори через розлом у куполі. Там сиділи глядачі — військові, маги, навіть радники.

І він.

Каель спостерігав із трону на підвищенні, тримаючи в руках срібну чашу. Його погляд був суворим, але неймовірно уважним.

— На Арену викликається… Ліарія, — пролунав голос глашатая, і я ступила вперед.

— Твоя мета — вижити, — прошепотів один із варти, і його очі раптом заблищали. — А ще краще — вбити.

— Кого? — прошепотіла я.

— Те, що стоїть перед тобою, — відповів він і відійшов назад.

З-під протилежної арки з’явився він — звір. Напівдемон, напівмашина — створіння, зібране з уламків металу, чорної магії та люті. У нього не було очей, лише потріскане світло в розчерках черепа. Здалеку він чимось нагадував робота, але чим ближче він ставав, тим більше я розуміла, це набагато гірше.

— Це ар-Земран, — пролунав голос жриці з трибуни. — Страж Дому Тіней. Твій іспит.

Дихання перехопило. Не через страх — через раптову ясність. Вони хочуть, щоб я померла. Навіть якщо я дух — я маю вижити у бою, який навіть маги не завжди витримують.

Земран рикнув і кинувся вперед.

Я не встигла подумати — тіло саме змістилося вбік, наче старі рефлекси, яких у мене не могло бути, прокинулись. Ноги торкнулися пилу, руки інстинктивно піднялися. І тоді — сталося щось дивне.

Він зупинився.

Мовби побачив у мені щось, чого не очікував.

У моїх долонях спалахнуло світло. Синє. Холодне. Чисте.

Я не знала, що роблю. Але лінії сили, що проходили крізь мої пальці, тягнулися до його ядра. І коли я стиснула кулаки — він розсипався, наче порох.

— Це не була людська магія, — пролунав голос жриці вже за мить.

Каель мовчав, але його очі палали. Усі мовчали.

І тоді він піднявся, повільно зійшов униз, і сам підійшов до мене.

— Як ти це зробила? — тихо запитав.

— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Або… Ліарія знає, я ще — ні.

Каель дивився на мене мовчки.

А тоді різко розвернувся до глядачів.

— Вона залишається, — оголосив. — І віднині — під моїм особистим захистом.

Зал вибухнув шепотом.

А я знала лише одне: відсьогодні я стала не просто чужинкою.

Я стала фігурою на полі гри, що щойно почалась.
Після Арени нас повели через довгі коридори до Серцевини Двору — великої зали радників, де вирішувались долі провінцій і цілісність імперії. Стеля сягала вищого, ніж очі, і тіні колон нагадували стражів, що стежили за кожним кроком.

Каель ішов попереду, мов чорний клинок, загартований у сотні битв. Я — на крок позаду. Попри те, що тільки-но вижила в поєдинку, здавалося, що тепер усе тільки починається.

У залі вже чекали дев’ятеро радників — чоловіки й жінки в довгих темних мантіях, з вишитими знаками своїх Домів. Усі вони підвелися, щойно Каель увійшов. І жоден не сів, поки він не опустився у своє крісло.