Частина 3. Ти не одна.

Каель повільно рушив за мною, коли я відходила від Двору. Шум, що лунав за моєю спиною, залишався у залі, а в коридорі було відносно тихо. Його присутність не залишала мене — як тінь, що слідує навіть після того, як день скінчився.

Я відчувала його наближення навіть до того, як він заговорив.

— Ти думаєш, що це була виграшна гра? — його голос був спокійним, але в ньому звучала така глибина, наче він зазирнув у саму суть мого існування.

Я не обернулась, але знала, що він зовсім поруч.

— Виграшна? — я усміхнулась крізь стиснуті губи. — Ти справді думаєш, що я була така наївна, аби прийти сюди без плану?

Каель зупинився на кілька кроків від мене. Його постать виглядала більшою, ніж я пам’ятала — темрява, що його оточувала, робила його майже невидимим. Здавалось, у цій імперії тіні ховаються в ньому.

— Наївність не має значення. Це був ризик, який ти взяла на себе, не знаючи наслідків, — сказав він. — У нас тут мало хто може дозволити собі таку… самовпевненість.

Я розвернулась до нього, хоч і в серці раптом відчувала якийсь тривожний порух. Але не показала цього.

— Я не думала, що ви дозволите мені залишитися після всього, що сталося. Але я обрала залишити себе живою, тому що ви не можете звільнитись від мене так просто.

Я зробила крок до нього, злегка піднявши голову, аби зустріти його погляд. Він був занадто близько. Мені довелося зупинитися, аби не злякатися.

Каель не зрушив з місця, але в його очах мигнула іскорка чогось — то чи роздратування, то чи інша емоція, якої я не могла назвати.

— Ти дуже смілива для того, хто ніколи не мав контролю над своєю силою, — промовив він тихо, але з таким акцентом, що кожне слово звучало як виклик.

— А ти… дуже холодний для того, хто намагається тримати все під контролем. Сила не завжди визначає, хто кого зламає, — я зібрала всю свою волю, щоб дивитись йому прямо в очі.

Його погляд став важким, але не відповів. Лише тиша між нами наростала, немов два світи зіштовхувались у темряві.

— Я спостерігатиму за тобою, — тихо сказав він, і я майже не почула ці слова серед загального мовчання. — І, якщо ти справді Дух, як кажеш, мені не важливо, хто ти. Але якщо ти брешеш — я тебе знайду.

Він зробив крок назад, але я могла відчути його присутність, що все ще стояла там, немов величезна тінь.

— Я не збираюся брехати, — я відчувала, як розмірковування про свої слова розгораються у мене всередині. — Але не завжди відповісти на запитання — це вірити в те, що насправді відбувається.

Між нами знову розтяглась пауза, але тепер її важкість була іншою. Він не втратив мого погляду.

— Ти щось задумала. І я буду дивитись. Але поки що… ти будеш жити.

З цими словами він обернувся і пішов, залишаючи мене на самоті з цілим світом тіней, який він створював. Каель пішов, і я залишилась одна в цьому пустому коридорі, де стіни здалися ще вищими, а повітря — важчим. В голові ще звучали його слова, наче ехо, що продовжує відбиватися від стін моїх думок.

Я вирішила, що краще трохи відпочити. На кожному кроці відчувала його присутність. Може, він і пішов, але тінь його погляду залишалась зі мною, як постійний привид. Як і раніше, я відчувала — це не просто війна між нами. Щось більше, невиразне, але важливе, було під водою, і я ще не знала, що саме.

Я йшла коридором, направляючись до своїх покоїв. Тепле світло ліхтарів, що висіли на стінах, мало тонкий запах воску, а кам’яна підлога, що відображала світло, наче нагадувала мені про те, як я давно перестала бути частиною цього світу. Мені ще треба було пристосуватися, зрозуміти, чому мої власні сили, що пробудилися, виглядали такими чужими й небезпечними. І, мабуть, не тільки для мене.

У момент, коли я вже наближалась до дверей своїх покоїв, відчула — щось змінилося. Мені здавалось, що в повітрі нарешті відчувається ще одна особистість.

Я обернулась.

Маска, знайома й нова. Вона знову стояла там, де зазвичай був порожній простір.

— Ти? — я кинулася до неї, але ця маска враз зникла, ніби знову була частиною нічної тіні.

І це не була ілюзія. Я точно відчула її присутність — це не міг бути хтось інший.

— Що це? — моє серце стало важким, і я намагалась збагнути, що саме відбулося, але слова не виходили з уст. Чи це був ще один експеримент? Чи знову якесь випробування? Мабуть, я ще не знала навіть півпогляду цього палацу, не говорячи вже про всі його закутки.

І тут… різкий поштовх до дверей. Вони відкрились.

Мої очі відразу ж звикли до темряви в покоях.

І я побачила його.

Імператор. Каель. Знову тут.

Але цього разу він стояв не на відстані.

Він був біля моєї ліжка. Зовсім близько.

Поруч лежав лист. Без підпису.

— Я подумав, що ти забудеш, — голос Каеля був спокійним, але в його словах ховалась така ж сама важка напруга, як і в його очах. — Але для тебе є правила, і я залишаю їх на місці. Відразу.

Я схопила листа. Мої пальці обпалювала холодна, мертва пергаментна поверхня.

І відкрила.

“Ти не одна.”

Тільки ці два слова, але вони змусили мене здригнутися.

— Що це означає? — я не могла приховати розгубленість. І вже знала — я повинна відповісти.

Але його погляд усе більше замикався навколо мене, як замкнене коло.

Каель мовчки вказав на двері.

— Тобі не слід бути тут більше. Але твоє місце — тепер в цій грі.

Його голос змінився — не було більше тої владної дистанції. Замість цього була стримана натяжка, наче за кожним словом ховалася погроза, яку він стримував ледь помітним зусиллям.

Я підняла голову. І мимоволі обвела поглядом його темні очі. І раптом усвідомила, що у цій грі не я є темною стороною.
Імператор стояв там, як кам’яна статуя, його погляд не давав мені спокою. Я намагалась зібрати думки, адже з кожною секундою ситуація ставала ще більш заплутаною. Я не могла дозволити собі показати слабкість перед ним, навіть якщо в моїй голові все переверталося.