Частина 2. Страх — завжди поруч. Навіть у тих, хто судить.

Сон перетік у щось більше. Не просто бачення, не просто спогад. Це було, як занурення в чиюсь пам’ять, у чийсь біль.

Каель.

Але не той, якого я бачила сьогодні — непохитного, мовчазного володаря.

Цей був молодшим. Бруд у волоссі. Порізи на руках. У його очах — не влада, а лють. Чиста, необроблена. Така, яка виростає лише зі зради.

Він стояв на колінах, на сірому камінні, залитому дощем і кров’ю. Навколо — мертві. Їх було багато. У срібних обладунках, з гербами, які вже ніколи нікому не служитимуть.

І серед них — жінка.

Її тіло лежало, як статуя. Русяве волосся розсипалося по грудях. Очі — широко розплющені, ніби вона досі дивиться на нього.

Каель тремтів. Але не плакав.

— Вони не мали… — його голос зірвався. — Не мали торкатись її.

Він підвівся. Мовчки. Взяв меч із землі — і не меч, а спалах темряви. Чорне лезо, з рунами, які пульсували в унісон з його гнівом.

І в ту ж мить — небо розкололося. Удар блискавки вдарив у землю, і весь світ навколо перетворився на попіл.

Я відчула, як мене відкинуло назад. Якби це був не сон — я б закричала. Але тіло не слухалось.

Я летіла крізь тіні, крізь століття, крізь біль, який не мій — але знайомий. І потім…

Очі.

Ті самі очі. Холодне срібло.

Він дивився просто в мене. Прямо у душу.

— Як ти… сюди потрапила? — його голос звучав у мені, не вухами, а думками.

— Це твоя пам’ять? — ледь прошепотіла я.

Каель нахилив голову, мов хижак, що раптово помітив, що здобич не тікає, а говорить з ним.

— Ні, дівчинко. Це твоя.

— Що?

— Ти пам’ятаєш більше, ніж тобі здається.

Сон обірвався, як нитка. Я сіла різко, у темряві, задихана, вкрита холодним потом. Серце билося в горлі. І десь у тиші я почула відгомін його голосу.

“Це твоя.”

А якщо…

А якщо я справді не зовсім та, за кого себе маю?
Я прокинулась до світанку — якщо його взагалі можна було назвати світанком. У цьому дворі навіть ранкове світло було сірим, мов промінь, що пробився крізь попіл. Повітря було нерухомим, застиглим, як перед бурею.

І щось у мені… змінилось.

Ніби шкіра стала тоншою. Ніби тіні на стінах шепочуть, і я розумію їх. Ніби світ, який ще вчора здавався чужим, сьогодні визнає мене за свою.

Я не знала, чи був той сон видінням, пам’яттю чи просто грою підсвідомості.

Але я відчувала: після нього я вже не можу бути тією дівчиною, якою була.

Сни не брешуть. А цей — був занадто справжнім.

Я вдивлялась у темні стіни, у срібну тканину драпірувань, у рельєфи демонів на кам’яному порталі, і мене не трясло від страху.

Навпаки — я стала тихою. Спокійною.

Мені було шістнадцять, коли я вперше дивилась у вічі чоловіку, який хотів зробити мені боляче, і посміхнулась.

Посмішка — моя броня. І сьогодні вона знову стане в пригоді.

Ти пам’ятаєш більше, ніж тобі здається.

Ці слова не йшли з голови. Каель. Його обличчя в сні. Його голос.

І щось ще… щось тягнуло мене до нього, наче в глибину. Можливо, зв’язок. Можливо, те, що між нами вже утворилось, коли він призвав мене — нехай і помилково.

Я підвелась, обгорнувшись у темну накидку, що висіла біля ложа. У дзеркалі — я, але вже трохи інша. Ті самі очі, та сама постава… але в них з’явилась тінь.

І в той самий момент двері розчинились.

Без стуку. Без попередження.

— Підеш зі мною, — сказав Каель.

Його голос був твердим, як і вчора. Але в ньому… з’явилась пауза. Тиша між словами. Спостереження.

Я підняла підборіддя і зустріла його погляд.

— І якщо ні?

Його очі звузились. Але не від злості. Від цікавості.

— Тоді це буде цікавіше, ніж я думав.

Він подав мені руку. Просто — жест, без тиску. Але в тому русі була влада. І сила. І те, що змушує коритись.

Я глянула на його пальці — шрами, кільце з чорного металу, що випромінювало слабке тління.

Цей чоловік був небезпекою. Не тією, що кричить, а тією, яка мовчить, поки не пізно.

І все ж… я поклала свою долоню в його.

Бо я знала — кожна гра починається з ризику.
Кам’яні коридори тяглися нескінченно. Кожен крок лунав, як удар молота по серцю. Але я не сповільнювала ходу. Йшла поруч із ним, тримаючись рівно, з тією самою спокійною зухвалістю, яку ношу, як доспіх.

Каель не сказав жодного слова. Але тиша поруч з ним була не порожнечею — вона пульсувала силою.

Він ішов, наче всі стіни Двору хиляться за його кроком. І, чомусь, мене це не лякало.

Він не зраджував рухами ні емоцій, ні думок. Але я знала — він спостерігає. Відчуває кожен мій подих, кожен рух.

І саме це було найнебезпечніше.

Не меч у його руці — а розум за його поглядом.

Ми зупинилися перед високими дверима з темного дерева. Різьба на них зображала істот з тілом вовка й крилами ворона. Демони? Чи символи старої імперії?

Каель не постукав. Просто штовхнув їх — і двері розчинилися перед нами, мов підкорились.

У залі панувала тиша. Але вона була глибша, ніж порожнеча — це була тиша чекання. Тиша Суду.

Тут були всі: члени Темного Двору — одягнені в шати кольору нічної безодні, з лицями, що ховались за масками з металу й тіні. Вони сиділи рядами, мов чорні статуї. Лише очі — пильні, холодні — рухались.

На підвищенні, оточений символами влади, стояв трон. Каель не сів. Він став поряд зі мною — так близько, що я відчувала жар його тіла навіть крізь тканину.

— Це вона? — прорізав простір жіночий голос. Різкий, мов лезо. — Це та, кого ти видав за Дух Війни?

— Ні, — спокійно відповів Каель. — Це та, хто досі жива. Хоча мала б давно бути попелом.

Він глянув на мене.

— Скажи їм, хто ти.

Я вдихнула. Раз. Глибоко.

Моє серце не калатало. Вперше — я не боялася. Бо всі вони чекали, що я зламаюсь. А я була з іншого світу — і вже це давало мені перевагу.