Частина 1. Там, де починається тінь

У ту мить я лише моргнула.

Справді. Один раз. Просто заплющила очі в темряві бібліотеки, що пахла старим папером і грозою, яка готувалась на вечір. Хтось залишив вікно прочиненим, і вітер перегортав сторінки старовинного фоліанта, що стояв переді мною. Його обкладинка була вкритою пилом і дивно пульсувала — наче дихала. А потім світ зник.

Я не падала. Не летіла.

Я розчинилася.

Коли ж знову відкрила очі, небо над головою вже було зовсім інше — темне, у сивому сяйві трьох місяців. Повітря пахло ладаном, попелом і чимось ще… наче тліючими зірками. Я лежала на колінах із попелу, в центрі химерного кола, складеного з рун, і навколо мене стояли постаті у чорному. Їхні каптури кидали глибокі тіні, а на грудях світилися криваво-червоні печатки.

— Це… не він, — холодно вимовив один.

— Дух війни має іншу форму, — додав інший голос, хрипкий, немов скрип старих дверей. — Ця істота… людська.

Я не знала, що сказати.

Сарказм — мій найкращий друг у стресі. Але язик приріс до піднебіння.

А тоді я побачила його.

Він стояв за всіма. Вищий за інших. Стрункий, мов вирізьблений із ночі. Очі — сріблясті, мов холодний місяць. Імператор. Той, кого решта боялася більше, ніж помилку.

— Як тебе звати? — його голос рознісся простором без жодного зусилля. Із тією владою, яку не сплутаєш ні з чим.

І я сказала перше, що спало на думку. Не своє ім’я.

— Ліарія.

Це було ім’я з книги. З того фоліанта, який я читала перед… ну, перед тим, як провалитися у сюр. У демонічний двір, очевидно.

Очі імператора звузилися.

— Ліарія… Дух у людському тілі?

Мовчання тяглося, мов дим. Я не мала жодного шансу на правду. Але мала шанс на гру.

Я вирівнялася й спробувала вдихнути так, ніби я — не студентка історичного факультету, яка втратила ґрунт під ногами, а щось… значно небезпечніше.

— Ви шукали війну.

Я — її інша сторона.

Його погляд не здригнувся.

Жодної миті сумніву. Жодного враження, що він сприйняв мої слова за маячню.

— Інша сторона війни? — повторив він, неквапно. Його голос був глибоким, як підземна ріка, що роками підточує скелі. — Тобто що? Зрада? Розпач? Кінець?

— Вибір, — я знизала плечима. — Те, чого боїться кожна армія. Те, що ламає клинки й розчиняє кров у порожнечі.

Слова самі текли з мене — якось дивно легко. Можливо, я все ще спала. Можливо, вмерла.

Або, що більш вірогідно — божеволію.

Проте навколо мене стояла реальність, занадто чітка для сну. Місяці над головою не ворушились. Попіл під долонями не зникав. А його очі… вони були надто справжні.

Імператор — або той, кого всі називали саме так — зробив крок уперед. Його плащ шелестів, мов тінь, що торкалася мармуру. Поруч із ним усе зникало: шум, страх, навіть повітря.

— Занадто багато сміливості, як для істоти, що стоїть на колі виклику, — мовив він.

— Або занадто мало розуму, — втрутився хтось збоку.

— Я не з тих, хто схиляє голову, — відповіла я, піднімаючи підборіддя.

— І все ж… вона жива, — промовив інший голос, старечий, з ноткою подиву. — Виклик не знищив її. Якщо вона людина — це неможливо.

Це слово — людина — почулося тут як вирок.

Очі імператора блиснули. Його обличчя залишалося непроникним, мов стіна. Але в повітрі щось змінилося — натягнулося, як струна перед ударом.

— Якщо ти збрехала… — прошепотів він, нахилившись до мене, — ти помреш повільно. І вся твоя правда зітреться з тебе — кістка за кісткою.

Я дивилась просто в його очі.

— Якщо я не збрехала?

Він мовчав довго. А потім повільно випрямився.

— Тоді… я не єдиний, хто боїться правди.

Він розвернувся до присутніх.

— Візьміть її в Крила Тіней. Вона залишиться при дворі. Під наглядом. До наступного затьмарення — я вирішу її долю.

— Але, мій лорде, — заговорив старий маг, — якщо вона самозванка…

— Тоді вона покаже це. Або не встигне.

Його голос знову обріс холодом, але з куточків губ… ні, я, мабуть, уявила. Але здалося, ніби він ледь-ледь усміхнувся. Як хижак перед полюванням.

Мене повели. Я не чинила опору. Навіть не зітхнула.

Бо в голові дзвеніло тільки одне:

У тебе є кілька днів, щоб стати тією, ким він хоче тебе бачити.

Інакше — не буде ні магії, ні імперії.

Тільки кров.
Крила Тіней.

Назва прозвучала, як вирок і як обітниця водночас.

Мене не тягнули — просто кивнули, і я пішла. Спиною відчувала погляди: недовіру, страх, осуд. Але жоден із них не важив так, як один — його.

Імператор Темного Двору.

Коли він ішов — тиша народжувалась сама. Коли говорив — навіть вітер затихав, ніби слухав.

Його звали Каель Дар’Амаріс, і кожен склад цього імені звучав, як заклинання, яке краще не вимовляти дарма.

Каель не носив корони — вона була зайвою. Влади в ньому було більше, ніж у троні під ним.

Він не кричав — для страху вистачало погляду.

А його рухи… Занадто точні. Занадто впевнені. Занадто звиклі до битв і перемог.

Плечі — широкі, як арка стародавнього храму. Обличчя — витесане з холодного каменю, та водночас живе, небезпечне, як лезо. Темне волосся зібране вузлом, шкіра — трохи смаглява, як у того, хто бачив сонце в чужих краях. А очі…

Місяць би згас перед їхнім блиском.

Холодне срібло, яке бачить наскрізь.

Його погляд важив більше, ніж меч. Бо меч можна відбити.

Його — ні.

Він ішов останнім. І кожен, хто стояв на його шляху, відступав, навіть не усвідомлюючи цього. Не через страх — через приречене знання, що перед ними не чоловік. Сила. Закон. Кара.

Він не був демонічним богом.

Він був тим, хто керував богами.

Мене привели до розкішного приміщення, схожого на темний оранжерейний сад, але з чорним каменем замість квітів. У стінах мерехтіли руни, а повітря пахло ніччю. Це і було Крила Тіней — місце, куди допускали лише тих, кого не можна було відпускати.