Розділ 25

Не встигла я оговтатися від хвилі шоку і сорому, як міцні руки обхопили мене, і тепер я стояла навпроти Олександра. Але поглянути йому у вічі не наважувалася.

— О Господи! Ванессо, ти ціла? — Марія швидко підбігла до мене збоку.

— Усе гаразд, — пробурмотіла я, намагаючись відірватися від Олександра.

— Ти впевнена? — запитав він, не поспішаючи мене відпускати.

— Олександре Павловичу, це наша нова співробітниця, — втрутилася Марія.

— Так? Не думав, що новий співробітник мав з'явитися сьогодні.

— А все дуже швидко склалося, — усміхнулася Марія. — До кінця робочого дня Ванесса підпише контракт. Вона вже довела, що чудово справляється із завданнями.

— Якщо Ванесса вже тут і така вміла, як ви кажете, Маріє, то тягнути з договором немає сенсу, — холодно зауважив Олександр. — Скажіть, щоб принесли готовий контракт до мене в найкоротший термін. А Степану Григоровичу передайте, щоб зайшов до мене.

Він перевів погляд на мене.

— А вас, Ванессо, я запрошую до свого кабінету, щоб обговорити деталі вашої роботи, — додав Олександр, відійшовши убік, відкриваючи мені дорогу і чекаючи, поки я зроблю перший крок.

Я ж кроку зробити не могла. Він мій бос?

— Ванессо, чому стоїш? Все-таки травмувалася?

— Якщо ви не можете йти, я можу допомог…

— Ні. Я чудово себе почуваю. Куди йти? — запитала я, взявши себе в руки.

Марія і так на мене дивиться з підозрою, а якщо це ще й він буде допомагати, то не тільки вона дивитиметься так на мене. Поки це усе не зайшло надто далеко, треба розібратися. І все ж дізнатися, чи за таке «чудове» резюме мене прийняли на роботу і чи я взагалі подавала резюме у цю компанію. А то я щось дуже в цьому стала сумніватися.

Я взяла свою невелику сумку та пройшла за Олександром. Перехожі співробітники, які зустрічалися нам на шляху, ввічливо та з повагою віталися з босом, а на мене кидали зацікавлені погляди. Коли Олександр пропустив мене до ліфта першою, я напружилася, коли ми знову залишилися на самоті в малому просторі.

Це нагадало ранок після клубу. Він вимагав, щоб я прикинулася його дівчиною, а коли я відмовила, я вдарила його між ніг і втекла. Зараз єдине, що змінилося, — я більше не хочу його вдарити і тікати, а ще, здається, всерйоз задумуюся над його пропозицією. Але що буде з роботою?

Ми мовчки та швидко проїхали поверх. Олександр не відводив від мене погляду, а коли дверцята ліфта відчинилися, пропустив мене вперед.

Стискаючи в руках сумку, я вийшла з ліфта, чуючи, як чоловік слідує за мною, наче хижак, що переслідує свою здобич.

— Валеріє, приготуй одне американо і лате, — промовив Олександр до дівчини за столиком перед дверима свого кабінету.

— Так, Олександре Павловичу.

Він відчинив двері кабінету й почекав, поки я зайду всередину.

— Сідай, — вказав Олександр на стілець біля свого столу.

Я глибоко вдихнула й мовчки сіла на запропоноване місце. Уникаючи його погляду, крадькома помітила, як він із затримкою пройшов до свого столу, але не сів на своє місце. Натомість він несподівано опустився навпочіпки. Я здригнулася, коли його долоня торкнулася моєї ноги.

— Що ти робиш?! — охнула я, оглядаючись на двері. — А якщо хтось зайде?
— Єдине, що буде, — вони здивуються, що ти перша, перед ким я встаю на коліна.

Я густо червонію, але не можу зупинити дії Олександра, або ж не хочу. Він обережно знімає взуття на правій нозі, і я сіпаюся.

— Чому ти сьогодні прийшла сюди? Навіть якщо взуття якісне, твої рани ще не загоїлися.

— Що? Пробач? Не роби вигляд, наче не знаєш. Навіщо був весь цей цирк з роботою?

Олександр зітхнув і, одягнувши на мене взуття, не піднімаючись, у тому ж положенні підняв на мене свої очі. Його рука, що була на нозі, раптом лягла на моє коліно. Дихання на мить перехопило, і серце заколотилось.

— Для того, аби ти не пахала, як кінь, за копійки з таким дипломом і мала час на обід, — рівним тоном промовив Олександр, не відводячи свого металевого погляду.

— І не було навіть ніякої корисливої причини?

— Хіба якщо ти порахуєш корисливу причину бачити тебе кожен день якомога частіше.

Я нічого не відповіла, а Олександр і не чекав моєї відповіді. Він піднявся та сів за інший бік столу ще до того, як двері кабінету відчинилися і зайшла його секретарка з тацею. Вона поставила переді мною лате, а перед Олександром — американо.

— Валеріє, не впускайте нікого, — велів Олександр, не відводячи від мене очей.

— Так, — відповіла Валерія, покинувши кабінет.

— Якщо ти все підлаштував, то чому здавався здивованим і розізлився, коли я прийшла?

— Я не розізлився.

— Невже? Тоді чому?

Олександр усміхнувся.

— Тому, що тобі мали призначити співбесіду післязавтра. Але все склалося, як склалося.