Розділ 23

Прокидаюся від різкого пекучого болю.

— Ай! — скрикнула я, сіпнувши ногою, але раптом відчула, як чиясь долоня міцно затримала мою щиколотку. Піднялася на ліктях і витріщилася на Олександра, який сидів на моєму ліжку. Він зосереджено обробляв рани на моїх ногах, звідки і виник цей біль.

— Що ти робиш? — запитала я, поморщившись від нового пекучого відчуття.

— Обробляю рани. Мені скоро потрібно йти, а ти довго спиш. Тож можеш далі дрімати, а я все зроблю.

— Ти серйозно? Якщо поспішаєш, то йди, я цілком можу впоратися сама…

— Ні, — відрізав він металевим тоном, і я, зрештою, перестала пручатися. — Мені потрібно було впевнитися, що не потрапила інфекція. Далі, звісно, можеш сама все робити.

Я зітхнула, опустила очі й мало не закричала. Різко схопила краї ковдри й прикрилася, згадуючи, що ночувала в цій клятій сорочці. Усвідомлення того, що Олександр, безсумнівно, встиг побачити більше, ніж слід, змусило щоки запалати.

— З твого боку було нетактовно заходити в мою спальню, поки я спала, — промовила я, тремтячим сонним голосом.

— Не переживай. Хоча ти дуже спокуслива, коли спиш, але цього разу я зайшов із виключно лікарськими намірами. Цікавили мене лише твої стопи.

Що означає його «цього разу»? Невже будуть наступні? Але поставити це питання я не наважилася. Мені лише хотілося, щоб цей «лікар Айболіт» якомога швидше завершив свої тортури та відпустив мене. Бажано — назавжди…

— Все, — нарешті озвучив Олександр, закінчивши обробляти мої ноги. Його погляд піднявся до мого обличчя. — Їжа на плиті, а нове взуття знайдеш на полицях у передпокої.

Я кліпнула. Потім ще раз. Відкривши рота в здивуванні, перепитала:

— Взуття?

— Так, я купив тобі взуття. Твоє надто незручне, а зараз тобі не можна травмувати чутливу шкіру стоп.

— Я не приймаю його. Забери негайно.

— Я, звісно, можу це зробити, але в чому ти тоді будеш ходити?

— У тому, що завжди! Дякую за турботу, але в мене є своє.

— Немає. Я їх викинув.

— Що ти зробив?!! Ти взагалі адекватний? Ти не мав права!

— Не переживай, усі вони схожі на твої старі, але з кращого матеріалу. Хоча є й кілька дизайнів, яких у тебе не було…

— Я не втомлюся повторювати, наскільки ти божевільний. Хто купує взуття в такій кількості чужій людині?

— Ніхто. Але ти мені не чужа. Я хочу, щоб ти подумала над пропозицією стати моєю дівчиною.

— Я вже тобі казала, що…

— А ти подумай ще, — перебив він. — Кусатимешся пізніше, зараз мушу йти. Обов'язково поснідай і добре обміркуй, — сказав він, після чого просто пішов, залишивши мене сидіти в повному шоці.

Я ловила ротом повітря, не знаходячи більше слів. Кусатися? Та я б його зараз загризла, якби могла. І це зовсім не в еротичному сенсі. Мабуть… Ах, я повільно сходжу з розуму поруч із ним.

Коли після зачинення дверей минула, здавалося, ціла вічність, і я впевнилась, що він точно пішов і не повернеться, обережно сповзла з ліжка. Обережно поставила стопи на підлогу, і, не відчувши різкого болю, піднялася на ноги. Під час ходьби відчувається легкий дискомфорт, але він не заважав. Тож першим ділом я вирішила піти до ванної.

Одягнувши чистий домашній одяг, я рушила до кухні, витираючи рушником мокре волосся. На плиті ще стояла гаряча паста з креветками у вершковому соусі. Рот одразу наповнився слиною. Їжа виявилася не лише ароматною, а й неймовірно смачною.

Як в одному чоловікові могло зібратися стільки козирів? І чому це саме Олександр? Як тепер йому відмовити? А може, і не потрібно? За ці дні він показав себе з різних сторін, і, як з'ясувалося, у нього багато хороших рис. Він зовсім не схожий на Ігоря.

Знову згадавши про колишнього хлопця і подругу, я зрозуміла, що бути дівчиною Олександра, навіть фіктивно, теж має свої переваги для мене. Ось тільки яка вигода для Олександра? Навряд чи він усе влаштував лиш для того, щоб бабуся припинила влаштовувати йому побачень. І перед тим як погодитися я хочу дізнатися про його інтереси…

Господи! Я справді зараз думаю про те, щоб погодитися?

Раптом мої роздуми перервав звук вхідного сповіщення на ноутбуці, який стояв увімкненим на столі. На пошту прийшло нове повідомлення. Я клікнула на нього і завмерла, прочитавши, від кого воно.

«Шановна пані Гордієнко,

Ми вдячні Вам за інтерес до вакансії Молодшого бухгалтера у нашій компанії Globus Dynamics. Після розгляду Вашого резюме ми раді запросити Вас на співбесіду, щоб обговорити можливість приєднатися до нашої команди…».

Не пригадую, щоб я подавала заявку в цю компанію. Ба більше, я навіть не звертала уваги на назви, адже ймовірність отримати бодай відмову була мізерною, не кажучи вже про позитивну відповідь. Але… Боже, руки почали тремтіти, коли я стала набирати відповідь. Я не могла повірити своїм очам. А коли мене ще й запитали, чи зможу я сьогодні підійти до їхнього офісу на співбесіду, я взагалі випала. Звичайно, я погодилася. Я була би повною дурепою, якби відмовила.