Розділ 20

За десять хвилин, поки я сиділа в машині й намагалася оговтатися від усього, що сталося, двері біля водійського сидіння відчинилися, і Олександр легко заліз всередину. Його погляд ковзнув по мені, уважно зупинившись на моїх палаючих щоках. Він усміхнувся, опустив очі та простягнув мені мої речі й сумку.

— Тримай. Це всі речі? — запитав він, не дивлячись на мене.

Я опустила погляд на свої руки та мовчки кивнула.

— Чудово, тепер немає потреби повертатися туди. Що ж, поїхали.

— Куди? — запитала я, досі відчуваючи збентеження та роздратування як від його дій, так і від своєї реакції на них.

— Я везу тебе додому, адже не впевнений, що зможу ще довше витримати твою присутність… пристебнись, — сказав він, пристібаючись і заводячи двигун.

— Тоді не варто було взагалі приходити, — насупилась я й, закотивши очі, виконала його наказ.

Дала собі слово більше не дивитися і не говорити з ним. Принаймні першою. Але, попри всі спроби стриматися, мої очі жили своїм життям, і я не могла втриматися від того, щоб крадькома не кинути погляди на його руку, що впевнено стискала кермо, та іншу, розслаблено покладену на стегно.

Закусила губу, поринаючи в думки. Коли я була з Ігорем, навіть не звертала уваги на такі дрібниці, як його руки. То чому ж я зараз захоплююся руками цього чоловіка, якого, здається, взагалі б не хотіла бачити?

І я, і Олександр, схоже, трохи заспокоїлися. Та й думки про втрачену роботу поступово вщухали. Зрештою, я ще матиму змогу знайти іншу, якщо тільки мені знову хтось не завадить. Такої роботи в місті чимало, тож я мало що втратила, хіба що сили, час і нерви.

Не помітила, як ми вже приїхали до мого дому. Глянувши у вікно, я відстебнула ремінь безпеки, простягнула руку до дверей і вже була готова попросити Олександра розблокувати двері, як раптом вони несподівано відчинилися. Я завмерла, не очікуючи цього. Здавалося б, уже знаю, чого чекати від цього чоловіка, а він знову дивує.

— Думала, не випущу? — пролунав із боку його насмішкуватий, тихий голос.

— Так. Адже для тебе це не вперше.

— Сьогодні я не проти подивитися, як ти будеш злізати з машини. Як виявилося, види позаду набагато цікавіші…

Я почервоніла вся, аж до п’яток. Та він просто знущається! Широко розчинивши дверцята й схопивши свої речі, я рішуче стрибнула з машини. Раптовий біль пронизав мене наскрізь, і я не стримала крик, опустившись на сідниці, зігнувши коліна та притиснувши долоню до коліна. Мене, здавалося, кинули у вогонь, перед очима потемніло, і я заплющила очі, стогнучи крізь зціплені зуби. Господи! Сидячи в машині, я зовсім забула, що стерла ноги до крові.

Не встигла я усвідомити свою помилку, як мене міцно підхопили сильні чоловічі руки. Я вчепилася в плече Олександра, важко і швидко дихаючи.

— Що з тобою? Ти вдарилась? — занепокоєно запитав Олександр, швидко оглядаючи мене.

— Боже, як боляче… — стогнала я, трохи похитуючись.

— Де? — він нахилився ближче.

Я не відповідала дихаючи через рот.

— Ванессо, твою ж матір, я спитав, де болить? — гаркнув Олександр, обережно взявши моє обличчя своїми руками. Я розплющила заплакані очі.

— Ноги… — тремтячим голосом прошепотіла я, заплющуючи очі й важко дихаючи, поки сльози котилися по щоках.

Олександр негайно простягнув руки до моїх стоп і, знявши взуття, не втримався від лайки.

— Та в тебе всі ноги в крові! Ти в своєму розумі? Чому мовчала весь цей час?!

— Не кричи на мене! Це ти винен! — схлипуючи, я вдарила його кулаком у груди.

— Звідки ж ти звалилася на мою голову? — пробурчав він, обережно підхоплюючи мене на руки.

— Це ти звалився!

— Гаразд, я винен і звалився, якщо тобі від цього легше.

— Що ти робиш? Відпусти, я сама можу дійти…

— Серйозно? У тебе, бачу, цікаве почуття гумору.

Я ще намагалася сперечатися, але через п’ять секунд біль у нозі знову дався взнаки, і я відклала це на потім. Олександр увійшов до будинку, і незабаром ми вже були біля дверей моєї квартири, а за хвилину — всередині.

— Далі не потрібно… Навіщо ти йдеш всередину? — запитала я, коли він посадив мене на диван. Я застогнала, коли він обережно поставив мої ноги на низький столик.

— Я мушу прослідкувати, щоб ти обробила рани і не вставала, як мінімум, до ранку.

— Що? А як ти це взагалі уявляєш?.. Ти ж не маєш на увазі, що залишишся тут на ніч? — я шоковано дивилася на нього знизу вгору.

— Саме це. І заперечення не приймаються.

— Та ти збожеволів. Це всього лише мозолі…

— Ти стерла ноги до крові, і це не дрібниці. Де знайти твою аптечку?

Я заплющила очі, глибоко видихнувши.

— В спальній у нижній тумбочці комоду.

Олександр мовчки увійшов до кімнати, повернувся з великою прозорою аптечкою, поклав її на столик і, не зводячи з мене погляду, знову підхопив на руки.