Розділ 19

Внутрішньо налаштувавшись, я вчепилася пальцями в меню, виставивши його перед собою, ніби це мій щит. Спокійно підійшла до столика і, не ховаючи погляду, натягнула на губи робочу посмішку, дивлячись на Олександра зверху вниз.

— Доброго вечора, — поклала меню перед ним, на яке він навіть не глянув. — Вам потрібен час, щоб визначитися з замовленням, чи…?

— Не потрібен. Я знаю, за чим прийшов, — промовив він, стискаючи щелепи так, що виступили жовна.

— Що бажаєте? — запитала я з награним спокоєм, готуючись записувати, хоча рука з ручкою тремтіла.

— Тебе, — рівним тоном сказав він, навіть не знижуючи голосу, що привернуло погляди людей за сусідніми столиками.

Мої щоки вмить облило жаром, я нервово проковтнула, а тоді, вдихнувши, посміхнулася одними губами.

— Цього немає в меню. Якщо вам потрібен час, можете ознайомитися, і я підійду за п’ять хвилин, — сказала я, дивом тримаючись на ногах. Мріяла розвернутися, попросити Женю прийняти цей столик і втекти на кухню, до посуду. Але…

— Не варто. Дві кави, — промовив Олександр, відкинувшись на спинку стільця.

— Добре. Ви когось очікуєте? — не знаю чому, але це зірвалося з язика.

— Вже ні, — усміхнувся Олександр, і в куточках його очей з’явилися зморшки.

Я мовчки кивнула і пішла до бару, попросивши бармена зробити два американо. З голови вилетіло запитати, яку саме каву він хоче, зате не посоромилася запитати, чи когось чекає. Дурепа!

Бармен Олег швидко приготував замовлення, і вже через пару миттєвостей я знову була біля столика Олександра.

— Ваша кава, — сказала я, викладаючи дві чашки. Але щойно я хотіла випрямитися й піти, Олександр різко схопив мене за праве зап'ястя.

— Що ти…?

— Що з твоїми руками? — тихо, але жорстко запитав він, пильно дивлячись на мої долоні.

— Яка тобі різниця? Відпусти, — прошипіла я, морщачись від сорому і кидаючи тривожні погляди навколо. Наш столик уже привернув трохи уваги. Ще цього не вистачало!

— Вони крижані, ніби щойно з води витягнуті. Ти тут замість офіціантки ще й посуд миєш? — його тепла долоня накрила мою, і гарячий струм пройшовся тілом, відгукуючись у серці.

— Звичайні руки працюючої людини. Відпусти, на нас дивляться, —  прошепотіла я, ховаючи очі й намагаючись вирвати руку з його захоплення, але безуспішно.

Олександр, здається, не зважав на погляди навколо або йому було байдуже. А мене розпікало не тільки від його дотику, а й від уваги оточуючих.

— Все гаразд? — раптом пролунав голос Жені, і я здригнулася, поглянувши на неї. Вона пильно дивилася на Олександра, насторожено, але чекала відповіді, перш ніж втрутитися. Я похитала головою і відкрила рот, щоб відповісти.

— Я хлопець Ванесси. Скажіть, моя дівчина вже мала обід? — випередив мене Олександр, не даючи й слова вставити. Я округлила очі, стоячи з відкритим ротом, мов риба.

— Ні, — відповіла Женя, насупивши брови й розглядаючи ситуацію тепер зовсім іншим поглядом.

— Тоді, думаю, ви не будете проти, якщо вона проведе свій обідній час за цим столом? — сказав він це так, наче й не питав, а просто повідомляв про своє рішення.

— Гадаю, це не стане проблемою, але ненадовго. У Ванесси ще багато роботи, — через кілька секунд сухо промовила Женя, кинувши на мене несхвальний погляд, від якого стало холодно й соромно.

— Не варто… — тихо сказала я, намагаючись вирвати руку.

— Ванесса, в тебе не більше десяти хвилин, — кинула Женя, повертаючись до роботи.

— Сідай, — сказав Олександр, і, зціпивши зуби, я вирвала руку й сіла навпроти нього.

— Навіщо ти все це робиш? Розумієш, що через тебе мене можуть не прийняти?

— Я проти такої роботи.

Я здивовано підняла брови.

— А хто ти такий, щоб бути проти? Я сама здатна вирішити, як і де заробляти собі на життя.

— Не повірю, що це твоя робота мрії, Ванессо. Ти чудово навчалася в одному з найбільших університетів. Чому не спробуєш працювати по спеціальності?

— Ти серйозно? — пирхнула я, насупившись. — Думаю, тобі відомо, що без досвіду та зв’язків молодого спеціаліста, який щойно завершив університет, рідко кудись беруть.

Олександр нахилив голову, дивлячись на мене з-під чола.

— Ти навіть не пробувала.

— Пробувала, але, як бачиш, ніхто не поспішає мене брати з руками й ногами, — розвела я руками, вдихнула й поклала їх на стегна, вперто дивлячись на нього. — Тож, якщо не хочеш, щоб я голодувала, поки не станеться диво, будь ласка, не приходь сюди і не ускладнюй мені життя ще більше.

— Ти не будеш тут працювати, — похитав він головою, ігноруючи все, що я сказала.

Сильно закусивши губу, я різко підвелася з-за столу.

— Буду, і саме ти зараз робиш тільки гірше, адже поки я тут слухаю твою маячню, моя робота стоїть.

Олександр повільно піднявся, пильно дивлячись на мене. Мурашки бігали тілом, але я, з високо піднятим підборіддям, стояла на своєму.