Розділ 18

Через хвилювання довго не могла заснути, а повідомлення від роботодавця з нагадуванням про сьогоднішню співбесіду і можливе стажування ще більше посилювало внутрішній мандраж.

Кожен невеликий шматочок їжі йшов до рота із зусиллям, але я знала, що мушу поїсти — якщо сьогодні дійсно буде стажування, то часу на перепочинок, мабуть, не залишиться. Сидячи з чашкою кави, я гріла долоні, закинувши одну ногу на сидіння, і дивилася у вікно, намагаючись заспокоїтись.

Мій сьогоднішній стан пов’язаний не лише з роботою, але й із вчорашнім… Заплющила очі, судомно вдихнувши. Досі відчуваю його дихання на шкірі, владний дотик губ до моїх, сильні руки на талії… Його слова, що злітали з уст, і цей погляд, від якого підгинаються коліна.

Згадую його відповідь на останнє питання… Вона мене ще більше заплутала. Куди я цього разу влізла? А як подумаю, що в нього є ще два бажання, які він не використав, серце стискається. І не знаю, чи від страху, чи від передчуття?

Я вийшла з квартири і вже за годину була в кафе, яке більше нагадувало бар. Мене зустріла адміністратор Христина і вказала на столик, де я можу почекати керівника. Сіла, випрямивши спину, і почала оглядати заклад.

Чорні стіни контрастували з неоновим підсвічуванням у формі кіл — на стелі, стінах і навколо бару. По залу розміщені невеликі столики темного кольору з сидіннями з чорної шкіри. Уздовж стін стояли довгі світло-коричневі дивани, а поруч - кілька круглих темних столів.

Деякий час я спостерігала за баром. Полиці з алкоголем підсвічувалися теплим помаранчевим світлом, як і сам барний стіл. Кілька відвідувачів щось обговорювали, сміючись, а бармен протирав склянки, час від часу кидаючи погляд у зал. Хоча ще не настав вечір, за одним зі столиків вже сиділа галаслива компанія хлопців із напоями в руках. Що ж, меню тут різноманітне, а алкоголь користується популярністю. Якщо мене візьмуть, мої робочі дні обіцяють бути «веселими».

— Добрий день, ви Ванесса? — пролунав голос збоку, змушуючи мене звернути увагу на жінку.

— Так, — кивнула я, налаштовуючись на розмову.

— Чудово, я Оксана Володимирівна, власниця закладу. Сьогодні я проведу з вами співбесіду, — сказала вона, сідаючи навпроти.

Вона почала розповідати про мої обов’язки, задавала питання, і, здавалося, мої відповіді її влаштовували.

— Оскільки у нас заклад переважно для молоді, вечори будуть вкрай насиченими. Вас усе влаштовує?

— Так, лиш аби зарплата була вчасно, — посміхнулася я.

— З цим у нас усе добре. Буде договір, за яким вам надходитимуть кошти на рахунок. Якщо ви чудово себе зарекомендуєте, можна буде говорити про підвищення ставки і премії.

Я посміхнулася. Одним словом, якщо буду працювати як кінь, то й отримаю свою золоту монетку в нагороду. Кивнула та перекинулася ще кількома фразами з Оксаною, і вона познайомила мене з дівчиною на ім’я Женя — офіціанткою в синій формі та з солохою на світлому волоссі, яка вже два роки тут працює. Женя показала мені моє основне робоче місце та повідомила, що, коли перемию цю гору посуду, яка буде постійно поповнюватися, і в мене з'явиться вільна хвилинка, я можу йти на підмогу в зал.

— Вам працівників не вистачає? Чому не взяти окрему людину на кухню і окрему на зал? — запитала я, переодягаючись у форму темно-синього кольору, яку носитиму, якщо залишуся тут працювати. 

Розмір підійшов, тож я натянула приталену футболку-топ, спідницю трохи вище коліна та балетки, які здавалися трохи незручними, і фартух. Один фартух був для миття посуду — він закриває весь одяг, а інший для роботи в залі, не приховувавши невеликий виріз на животі. На вигляд не надто відверто, але й не зовсім скромно. Незручно, але терпимо.

Женя усміхнулася, спираючись на одну з шафок у роздягальні.

— А ти як думаєш, чому Оксана вже в свої роки керує мережею закладів? Чим менше працівників, тим менше витрат. А нам усе подають так, ніби це норма і кращого не знайдеш, — тихим голосом пояснила вона.

— А чому ти тут працюєш?

— Додому близько, та й звикла. Я теж починала, як ти, ледь не здохла, поки мене зробили просто офіціанткою. Тож тримайся, якщо нічого кращого не знайдеш, то потерпи, згодом легше стане… якщо не здохнеш, — договорила вона та вийшла з роздягальні, а я рушила за нею.

— Дякую за підбадьорення, — невесело усміхнулася я.

— Проінформований — значить озброєний, у мене такий принцип, завжди говорю правду. Удачі, підходь, коли все зробиш, — сказала вона наостанок і попрямувала до залу, а я — на кухню, де кипіла робота.

Підійшла до умивальника. Він був досить глибоким, тож, судячи з висоти посуду, яка доходила мені майже до грудей, роботи було багато. Перші двадцять хвилин я мила посуд у довгих рукавицях, але зрозуміла, що так справа йде занадто повільно. Що ж, з нігтями доведеться попрощатися — знявши рукавиці, почала працювати в пришвидшеному режимі.

Позаду кухарі вигукували команди, їжа кипіла, шипіла, а пар піднімався над плитами. Запах смаженого, вареного, печеного змішувався з ароматом мила, наповнюючи повітря. Я зробила глибокий вдих, коли, нарешті, закінчила з тарілками, завантажила їх у посудомийку для додаткового миття, знаючи, що потім доведеться ще їх витягти та розставити. І поки не з'явилася нова порція брудного посуду, я змінюю фартух, беру меню та йду в зал.