Розділ 16

Олександр спокійно зустрівся з поглядом Ігоря, ледь помітно посміхнувся і, взявши мою долоню, з'єднав наші пальці, поклавши руку на стіл. Потім перевів на мене очі, заспокоюючи.

— Ми познайомилися… — почав Олександр, але його прірвали.

— Дядьку Саш, нам не так цікаво, що ти скажеш, як те, що може розповісти твоя супутниця, Ванесса, — з легким усміхом втрутився Ігор. — То як ви познайомилися?

Олександр перевів погляд на Ігоря. Вена на його лобі несамовито пульсувала, видаючи злість і роздратування. Я нервово ковтнула й перевела погляд на бабусю Олександра. Чомусь серед усієї цієї компанії вона здавалася мені найменш загрозливою. Хоча й від Олександра я не очікувала загрози, та все ж боялася тих емоцій, які він викликав у мені з першої зустрічі, з першого ж погляду.

Інна Анатоліївна лагідно посміхалася, а в її очах заграли бісики. Схоже характером Олександр схожий на бабусю. Вона повільно кліпнула й опустила очі.

— Ігоруша правий, онуку, думаю, всім нам набагато цікавіше буде почути про ваше знайомство з уст нашої прекрасної Ванесси. Ми вже знаємо, що твоя розповідь буде сухою й лаконічною, а романтичні подробиці від жінок завжди набагато цікавіші, — усміхнулася Інна Анатоліївна. — Тому, вибачай.

Після слів бабусі «Ігоруша» скривився, наче лимона з’їв, а Олександр усміхнувся, хоча його посмішка більше нагадувала вичавлений оскал звіра. Він різко повернув голову до мене, і, зустрівшись із ним поглядом, я зрозуміла, що доведеться щось придумати.

Я думаю, зараз він тисячу разів картає себе за те, що ми не обговорили деталі, які могли б зацікавити його рідних. Можливо, він думав, що ми просто прийдемо, я посміхнуся, він нас представить, ми мовчки поїмо, а потім розійдемося. Але якщо він добре знає свою сім’ю, то мав би здогадатися, що виникнуть ось такі каверзні питання. Втім, усе це сталося так швидко і так насичено, що я навіть сама про це не встигла подумати.

Я взагалі не хотіла на це погоджуватися. А тепер подивіться на мене: я тут, сиджу за одним столом із незнайомими мені людьми, посміхаюся, роблю вигляд закоханої овечки поруч із чоловіком, з яким познайомилася в клубі, і який представився моїм коханцем перед моїм колишнім, котрий теж тут, і який, виявляється, племінник цього самого «коханця». Здуріти можна…

Я нервово посміхнулася, здається, в тисячний раз за цей вечір. Очима намагалася перепросити Олександра, мовляв, якщо скажу щось не те, то це не моя вина. Адже він сам захотів, щоб я була його дівчиною. То нехай буде готовий…

Кадик Олександра нервово смикнувся, і, здається, він усе-таки зрозумів мій погляд. Але зараз він нічого не зможе із цим вдіяти.

— Насправді, немає особливо чого розказувати, але якщо хочете, то я розповім, — знизала я плечима, більше не дивлячись на Олександра.

— Звичайно, ми хочемо, Ванесочко, — відповіла Інна Анатоліївна, з усмішкою підтримуючи мене.

Я навмисно не дивилася на Ігоря. Якби я зараз подивилася на нього, то навряд чи змогла б розповісти щось, що звучало б реалістично. Його погляд, сповнений злості, роздратування і навіть ревнощів, був новим для мене.

А ще мене ніщо не повинно було збивати з думки, адже кожне слово мало бути ретельно продумане. Можливо, Олександр вже встиг дізнатися щось про мене, а от я про нього — майже нічого. Шкода, що Ігор рідко розповідав про свою родину. Єдине, що я знала, — це те, що їхня сім'я має власний бізнес, пов’язаний з автомобілями та запчастинами.

Раптом мені на думку спала ситуація, яка сталася зі мною півроку тому… Можливо, найкраще буде вплести трохи правди в цю брехню?

— Ми познайомилися випадково, це було весною. Я тоді здавала сесію — було багато завдань, ночами не спала, постійно вчилася, повторювала матеріал. У той день ішов дощ, і я поспішала через дорогу, щоб зайти в магазин, купити продукти й повернутися до гуртожитку. Дорога була слизька, і машина, що їхала з боку, та неслася на зелене світло. Водій загальмував, а я від переляку впала, хоча він мене навіть не зачепив. Пам'ятаю, як я була до жаху перелякана, а цей водій відразу почав мене звинувачувати, хоча насправді сам був винен.

Я тоді була розгублена, почала плакати, як дитина, не розуміла, що робити. Мене не відпускала одна думка: я могла померти. Поки я намагалася прийти до тями, а чоловік кричав, несподівано з'явився чоловік із машини позаду, — я перевела погляд на Олександра. — Олександр швидко владнав ситуацію та приструнив водія. Він підняв мене й повіз до лікарні. Там з'ясувалося, що у мене лише вивихнута щиколотка і кілька забоїв. Лікар сказав, що мені дуже пощастило — не лише уникнути серйозних травм, а й зустріти такого захисника, — щоки запалали та я відвела погляд від уважних очей чоловіка.

Олександру вдалося мене розговорити, я розповіла йому, куди йшла, і сказала, що не хочу подавати в суд на того чоловіка. А він пообіцяв, що подбає, аби той мені виплатив компенсацію. Це дійсно дуже мені допомогло. У той вечір, коли Олександр відвозив мене до гуртожитку, я зізналася, що всього лиш вийшла за хлібом. Після чого він сказав, що на хвилинку заїде в одне місце й лишив мене саму в авто. Я подумала, може, в людини якісь справи, і що я його відволікаю, стало дуже незручно…

А коли він повернувся, у нього було два пакети — в одному купа ліків, у другому — повно продуктів. Вперше за той день ми посміялися. Це було так смішно, він приніс пів аптеки й пів супермаркету. Я сказала, що сама все це не донесу, а він відповів, що допоможе. Так ми тоді розмінялися номерами й почали переписуватися. Кожні два дні він надсилав квіти, пояснюючи це тим що так я скоріше видужаю, а потім почав запрошувати у кафе чи в парк. Одного разу, коли я повинна була пізно повертатися від репетитора, він сказав: «Моя дівчина не буде сама ходити темними вулицями». Я здивувалася й запитала: «Я твоя дівчина?» На що він серйозно відповів: «Так». Ось так ми й почали зустрічатися…