Розділ 12

Думки заметушилися, наче мурахи в мурашнику. Олександр. Це був він. Навіть через повідомлення він примудрився вивести мене з рівноваги. Я глибоко зітхнула, намагаючись зібратися з думками.

«На жаль, не забула. І в мене є ім'я, тому звертайся до мене по імені», — надрукувала я відповідь і надіслала.

Не пройшло й п'яти секунд, як повідомлення позначилося прочитаним. Моє здивування тільки зросло, коли буквально відразу висвітлилося, що він пише відповідь. Менше ніж за хвилину я вже отримала нове повідомлення.

«Радію, що пам'ятаєш! Сподіваюся, ти маєш що одягнути? Не можу стриматися, щоб не називати тебе Білосніжкою, дорога Ванессо.»

Я обурено округлила очі. Та хай буде вже з тією Білосніжкою! Але як йому вистачило нахабності запитати таке? Закусила губу, ярісно друкуючи відповідь.

«Ні, не маю. Хіба по мені не видно?» — сарказм переповнював кожнісіньке слово.

«Це не проблема. Не соромся, я завжди радий допомогти одягнути таку красуню.»

«Тоді ще білизну підбери, бо я така бідна, що нічого не маю.»

«Обов’язково.»

«Не смішно.»

Я чекала на його відповідь, але повідомлення залишалося прочитаним уже більше п'яти хвилин, а відповіді ніякої. Зі злості відкинула телефон убік, охнула, а потім полегшено зітхнула. На щастя, я була в кімнаті, і телефон приземлився прямо на ліжко. Хоча він ще кілька разів підстрибнув, діючи мені на нерви.

Подивилася на годинник на стіні — у мене залишилося ще дві години. Поспіхом пішла в душ, де, як не намагалася, не могла перестати думати про нашу з Олександром переписку. Перша переписка, і він уже пропонує мене одягати. Йому що, зайнятися більше нічим? Щоки запалали ще сильніше, коли я усвідомила, що зі злості написала йому про білизну. 

Боже, Ванесса, про що ти думала?! Яка білизна?! Як тепер йому в очі дивитися?

Вийшла з душу і не гаяла часу. Швидко висушила волосся та вирішила випрямити його, щоб не морочитися з зачісками й локонами. На макіяж пішло набагато більше часу, ніж планувала: руки чомусь почали тремтіти, і я весь час боялася переборщити. Ніколи не любила фарбуватися, хоча б тому, що завжди боюся виколоти очі всіма цими пензликами та тушшю.

Одягнула окуляри й уважно оглянула себе в дзеркалі. Зовсім інша людина. Майже. Принаймні тепер не бліда, як поганка.  Як кажуть, «штукатурка зробила з зомбі людину».

Задерла голову і в серцях прокляла все на світі. Чорт! Залишилося ще пів години максимум, а я досі не знаю, що одягнути. Поки виберу і випрасую, вже доведеться бігти.

Розчинила дверцята шафи, не знаючи, що одягнути. Щойно простягнула руку, щоб витягти хоч щось, як у вхідні двері подзвонили. Не довго думаючи, накинула халат і тихо підійшла до дверей. Вирішила не повторювати вчорашніх помилок і обережно глянула у вічко, затамувавши подих. На порозі стояв незнайомий хлопець із коробкою в руках. Нахмурилась і здригнулася, коли він подзвонив ще раз. Ковтнула і, зібравшись з духом, заговорила.

— Хто там? — мій голос тремтів, але хто б не тремтів після вчорашнього.

— Доставка, — пролунав голос хлопця.

— Я нічого не замовляла.

— Тут проживає Гордієнко Ванесса Дмитрівна?

— Так...

— Тоді все вірно. Посилка для вас.

— Я нічого не замовляла і нічого оплачувати не буду.

— За вас уже заплатили. Залишити під дверима? 

— Залишайте.

Хлопець так і зробив — залишив коробку, викликав ліфт і поїхав... Я ще хвилину не наважувалася відчинити двері після його відходу. Але, зрештою, відчинила їх і опустила очі на велику коробку. Присіла, підняла її і здивувалася, що вона зовсім не важка.

Зачинила двері, занесла коробку до кімнати й поклала її на ліжко, все ще вагаючись, чи відкривати. Та часу на довгі роздуми не було.

Всередині лежало кілька коробок різних розмірів. Я відкрила найбільшу, нахмурилась і мимоволі охнула. Простягнула руки і дістала приємну на дотик шовкову смарагдову сукню на трохи широких бретелях, з вирізом на стегні та відкритою спиною. Відклала її і почала відкривати інші коробочки, вже здогадуючись, від кого цей «подарунок».

У двох наступних коробках знайшла туфлі темно-смарагдового кольору, що пасували до сукні, та прикраси. Запакована новенька сумочка була такою маленькою, що в ній ледь помістяться ключі, картка і телефон. Нарешті, відкривши останню коробочку, я помітила зверху чорний конверт. Взяла його, відкрила та витягнула листівку і, не звертаючи уваги на те, що лежить у самій коробці, розгорнула її, щоб прочитати…

«Особисто обирав. Тобі краще не знати, що буде, якщо не одягнеш усе. Не змушуй мене перевіряти, крихітко. 

P.S.: Не жарт.»

Подих перехопило, серце шалено калатало. Я думала, що повідомлення від нього вивертали мене навиворіт, але тепер зрозуміла, що отримати листівку від чоловіка було рівносильне вибуху феєрверку почуттів.

Відклала листівку і розгорнула подарунковий папір в коробці. Очі вирячилися, рот відкрився, мов у риби, — я не могла ані сказати, ані вдихнути. Пальцями обережно дістала мереживні чорні трусики, які можна було назвати не більше ніж трьома шнурками й клаптиком тканини. Обличчя, шия, навіть ноги запалали жаром. Відкинувши білизну, я відійшла на два кроки, вийшла з кімнати й відчинила двері на балкон.