Розділ 11

Я захряснула вхідні двері одразу, як Олександр пішов.  Прислухалася до кожного його кроку, затамувавши подих, і тільки коли звуки стихли, відчула холод і водночас дивне полегшення. Полегшено зітхнула і, постоявши ще хвилину біля дверей, нарешті відійшла. 

Мій погляд мимоволі впав на підлогу в коридорі. Очі наче прилипли до місця, де раніше лежав колишній. Я поправила окуляри і підійшла ближче, розглядаючи підлогу в пошуках слідів. Там мали бути краплі крові, я їх бачила. Але крові не було.

Невже Олександр прибрав за своїм племінником? Якби він не прийшов, навіть, лячно подумати, щоби могло статися…

Господи! Я опустилася на диван у невеличкій вітальні, об'єднаній з кухнею, і, знявши окуляри, втомлено протерла очі, потім знову їх одягнула. Досі не можу повірити, що Олександр — дядько Ігоря… Я б скоріше подумала, що він старший брат.

І куди ти, Ванессо, влізла? Таке відчуття, ніби навколо чоловіків мало. 

Перед очима знову спливає його погляд — темний, зацікавлений і переможний. Щоразу, коли дивлюся на нього, щось невідоме розливається всередині, викликаючи змішані почуття. Цей чоловік сьогодні і врятував мене, і водночас обіграв. Він не втрачає часу даремно. А я... 

Я відчуваю, як починаю потрапляти в його гру, навіть не усвідомлюючи цього повністю.

Зітхнула… І тепер я мушу завтра йти на вечерю, де знову зустріну Ігоря. Я буду змушена грати по вуха закохану дівчину Олександра. А що, якщо Ігор скаже, що я була його дівчиною? Всі дивитимуться на мене, як на повію... Судомно вдихнула, приклавши руку до грудей.

Я ж не тільки себе осоромлю, але й Олександра разом зі мною… Про що цей чоловік тільки думає? Невже так мало охочих дівчат на роль його коханої?

Змусила себе на сьогодні забути про все й пішла в кімнату. Скинула з себе одяг і залізла під чисту ковдру, яку тільки-но застелила кілька годин тому. Застогнала від задоволення. Це вам не ліжко в гуртожитку. І якщо в найближчий тиждень я все ж не плюну на все і не повернуся до батьків, то краще б мені знайти роботу, щоб і далі спати на цьому ліжку. З такими думками я й заснула.

Прокинулася я ближче до дев'ятої ранку. І вже через дві години активно розсилала резюме в усі можливі компанії та агенції, де можуть потребувати працівника за моєю спеціальністю. Хоча на успіх майже не сподівалася — хто візьме молоду дівчину без досвіду? Але гірше від цього точно не стане. Після цього я почала шукати більш реальні для себе вакансії — від прибиральниці до касирки.

Першими мені зателефонували з кафе, де потребували посудомийку та підмогу на зал. Домовилися на співбесіду завтра о дванадцятій. Так і пройшов день: начебто й не так багато зробила, але часу це зайняло чимало. І це ще не рахуючи роботи по дому.

Спохватилась, згадавши, що вже кілька днів не дзвонила батькам. Мама вже рік як перестала часто дзвонити, знаючи, що я або не почую, або ж буду заклопотана навчанням. Спочатку вона дуже переживала і навіть ображалася, але з часом трохи заспокоїлася. І, звісно, не обійшлося без допомоги батька. Він завжди вміє вгамувати її зайву тривожність, тож мені дістається менше, коли я не відповідаю на її дзвінки кілька разів поспіль.

Я набираю номер матері.

— Привіт, донечка, — лунає в слухавці голос матері.

Я посміхаюся. Спокійний і теплий материнський голос огортає мене, і здається ніби всі проблеми вмить зникли.

— Привіт, матусю, як ти і батько?

— Ми добре. Дім, город, подвір'я, дім.

— Роботи не багато? Справляєтеся?

— А куди дінемося? Сили вже не ті, але й не старі ще. Ти краще скажи, як ти? Коли плануєш приїхати додому?

— У мене все нормально, вчора повністю влаштувалася, а завтра вже йду на співбесіду в кафе. Приїду, як тільки владнаю питання з роботою й буду знати свій графік.

— Звісно, будь-яка робота добре, але краще було б по професії, поки знання ще свіжі.

— Я надіслала резюме, але поки все тихо. Якщо буде можливість, звісно, піду по професії. Якщо ні… то вже додому повернуся.

— Я впевнена, що в тебе все вийде. Але якщо що, ти знаєш, що вдома ми завжди тебе чекаємо, і роботу не гіршу знайдемо. Ти добре їсиш? Грошей вистачає?

Усміхнулася. Мама-а-а… Ми ще поговорили десять хвилин, я передала привіт батьку, а потім, закінчивши розмову, ще трохи сумно посміхалася, розуміючи, наскільки сумую і як легко могла б зараз усе кинути та повернутися додому. Але я мушу спробувати. Якщо не заради себе, то хоча б заради батьків. Не хочу, щоб вони дивилися на мене сумними очима — я хочу, щоб вони раділи та гордились мною.

Раптом прийшло сповіщення на телефон. Я нахмурилась, побачивши незнайомий номер і початок повідомлення. Розблоковую телефон і відкриваю повідомлення. Дихання перехоплює, а серце шалено застукало.

«Надіюся, ти не забула про сьогоднішню вечерю, Білосніжка…