Розділ 10

Він сказав це настільки впевнено, що я не втрималася і скреготнула зубами. Олександр був певен, що я не відмовлюся. Але чому я маю щось йому доводити та виконувати ці дурні бажання? Я не зобов'язана! Це ж просто примха «дорослого» чоловіка.

І справді, скільки ж йому років? Спитати не можу. І не через ці дурнуваті бажання, а через те, що знаю — він знову так посміхнеться, немов кіт, що наївся сметани.

Було б розумно встати, вигнати його геть з квартири і поїхати з цього проклятого міста, де все йде шкереберть. Але щось мене зупиняло. Наприклад: оренда квартири, яку я вже оплатила на кілька місяців вперед, залишки гордості, і небажання кинути навчання та зусилля батьків, які так старались, щоб я вступила.

А ще… я не хочу, щоб цей чортяка ширше посміхнувся і сказав: «Я ж говорив…»

І те, що мені є до цього діло, зовсім не робить мене розумною...

Я глибоко вдихнула, надягнувши на обличчя непробивну маску, обдумуючи кожне слово.

— Ти зовсім не схожий на того, хто не може знайти собі дівчину. 

— Це моє бажання, Ванессо, і ти його виконаєш, — незворушно відповів Олександр, не піддавшись на мої словесні маневри.

— Гаразд, піду я з тобою на цю кляту вечерю, — прошипіла я. — Хоч на продуктах вдасться зекономити. Але знай, я не буду брехати. Якщо мене прямо запитають, чи ми разом, викручуйся сам, — висунула власну умову.

— Якби хтось нас зараз побачив, то подумав би, що ми вже одружені, і без моїх переконань — хмикнув він.

Я мало не випалила: «Що ти мелеш?», але в останню мить втрималася. Проте стримати субтитри на обличчі не вдалося.

— Я не брехатиму, — категорично повторила я.

— У тебе подвійні стандарти. Брешеш тільки, коли тобі вигідно.

— Я не...

— Облиш. Ти дуже майстерно брехала своїй подрузі про коханця. І, враховуючи, що ти нещодавно розійшлася з моїм племінником, я припускаю, що він зрадив тобі з нею. Отже підсумуємо, — він знову сперся на стіл, підсунувшись до мене ближче. Я мимоволі затримала дихання. — Брехати ти вмієш, коли це потрібно, а зіграти роль моєї дівчини і виглядати до біса закоханою тобі теж вигідно. Ти ж хочеш показати їм, кого вони втратили?

Я завмерла, спробувавши переварити його слова. З ось такого боку я ще не дивилася… Олександр мав рацію, хоч мені і не хотілося в цьому зізнаватися. В першу чергу самій собі. Але я дійсно збрехала Вікі та Ігорю, навіть попри те, як тремтіло моє тіло і як гіркий клубок підступав до горла кожного разу, коли чула їхні голоси.

Дивилася на Олександра. Він чомусь більше не посміхався. Було важко зрозуміти, про що він думає. Жодної емоції на обличчі чоловіка не можливо було вловити. Я здивувалася, наскільки різним може бути цей чоловік в короткий відрізок часу.

Довго мовчала, відчуваючи, як напруга між нами зростає з кожною секундою. Олександр не квапив, але й не відводив свого пильного погляду, темного, як еспресо. Тепер, коли буду пити каву, завжди згадуватиму його. Я подумки накричала на себе за такі думки. 

Що мені йому відповісти? Ігор уже думає, що Олександр — мій хлопець, і Віка, без сумніву, про це знає. Якщо відмовлюся і не прийду, це буде виглядати так, ніби мене кинули. Ніхто не повірить, що це я кинула його. Адже такого чоловіка жінки не кидають, навпаки, стеляться перед ним доріжкою і вчепляються, як рак клешнями. І плітки про це була б набагато гірше, ніж якби я прямо сказала, що знаю про їхню зраду. 

Я в повній дупі. І це навіть не перебільшення.

Я не витримала його прямого погляду й першою відвела очі.

— Гаразд, — буркочу.

— Що? — перепитав Олександр.

— Гаразд, — повторюю я, стиснула губи і не дивлячись на нього.

— Занадто тихо, не чую.

— Я сказала «гараз-з-зд», — роздратовано підвищила голос.

— Що саме? Я не читаю по губам.

— А я не лікую глухоту! — вибухнула я. Ну вже жодного терпіння не вистачає. Витримка просто по швах розходиться. Перший раз у житті зустрічаю таку нахабу.

— Чудово, що ти не стала лікарем, бо я б боявся за здоров'я людей. Така нервова і швидко спалахуєш.

Я відкрила рот, але так і закрила. Це я, мовляв, швидко спалахую? Це він, блін, підливає бензин із божевільною цікавістю: «А що ж буде далі?».

— Пропоную тобі угоду, — раптом сказав Олександр, здивувавши мене.

— Це не схоже на одне з бажань, — похмуро відповіла я.

— Бо це пропозиція. І в твоїх інтересах її прийняти.

— Ти все так влаштував, що я навіть не можу запитати тебе про цю угоду...

— Настільки боїшся моїх бажань?

— Божевільних завжди варто боятися.

— Вірно, особливо такій крихітці, як ти. А то раптом одне з моїх бажань — з'їсти тебе?