Розділ 3

Зі сну мене вирвав гострий біль, який охопив усю голову. Я застогнала стиснувши в долонях ковдру та мріючи аби зникнути і більше не відчувати болі. Але це не діяло і я була змушена щось робити крім того аби лежати закутавшись в м’яку ковдру.

Розплющила очі і знову зажмурилась. В них та в рот наче піску насипали. Якщо я терміново не ковтну чогось рідкого, я просто не витримаю і відкину ноги.

Скільки ж я вчора випила?.. Багато. Ніколи не вживала таку кількість алкоголю. Але та остання склянка та уважний погляд шоколадних очей був останньою краплею…

Я лежала так ще пару миттєвостей поки до мого мозку не став доходити звук клацання клавіш. Такий тихий, але водночас і протверезливий. Я машинально підтягнула ковдру до грудей, які закривав лише бюстгальтер та піднялася на ліктях.

Зіщулила очі намагаючись розгледіти щось більше ніби розмиті плями. Підтягнулася, сіла та рукою спробувала намацати окуляри які завжди кладу з правого боку, але… Пусто.

Важко ковтнула роздираючи стінки горла. Завертіла головою в пошуку але це було марно. Мене стала накривати хвилею паніки.

Знову поглянула на пляму яка була трохи далі від ліжка та не схожою на фігуру дівчини. Мозок кричав, що це чоловік. І точно не Ігор. В моєму домі незнайомець?..

Округленими очима дивилася на постать зовсім чужого чоловік, який судячи по звуку щось зосереджено друкував на ноутбуці.

В мене ледве серце не зупинилося, коли він припинив друкувати і скинув голову.  В ту ж секунду перехопило подих. Я була впевнена, що зараз його погляд зосереджений на мені. Матінко…

— Добрий ранок, крихітко, — раптом промовив чоловік, доволі приємним баритоном і…

Я його згадала. Цей голос я би не сплутала навіть серед тисячі голосів. Але я пам’ятаю тільки його зовнішність голос та нашу коротку розмову та його втручання. А далі пітьма…

— В-ви хто? — злякано пискнула я, намагаючись роздивитися приміщення при цьому не випускаючи чоловіка і з поля зору.

Тепер по кольорам, які я помічала, я зрозуміла, що знаходжуся не в себе дома. Я в нього? Господи! Він звичайно дуже привабливий але ця ситуація мене неабияк лякала.

— Я відразу зрозумів, що ти не дружиш з алкоголем, — хмикнув він, замкнув ноутбук і встав. Я вмить вся напружуюся, і тіло починає тремтіти. — Голова болить?

В його голосі не відчувалося погрози. Але якби він зараз не говорив я все одно відчуваю себе, як сліпе кошеня в лігві лева.

— Я-я-я… — мій голос тремтів.

— Просто відповідай, — спокійно сказав він, не роблячи крок в мій бік.

Я нервово ковтнула та ледве помітно кивнула. Чоловік важко зітхнув.

— І скажи, навіщо було так напиватися? — похитав він головою, підійшов ближче і простягнув руку до тумбочки, а потім до мене. — Візьми.

Я зіщулила очі, і коли мені вдалося розгледіти силует окулярів на великій долоні, ледве не задихнувшись від полегшення і одразу одягнула їх. Після кількох разів кліпання картина почала пояснюватися. Я знову скинула голову і завмерла.

Побачити його в клубі сидівшого на одному рівні зі мною це одне. А побачити його нависаючого переді мною в розтягнутій білій майці та домашніх вільних штанах це зовсім інше.

Якщо вчора чоловік фліртував та кидав не однозначні репліки то зараз він дивився на мене більш спокійним поглядом та не робив різких кроків. Він просто стояв, оглядаючи мене зверху вниз вираховуючи мої подальші дій. Так само, як і я його.

Він знову простягнув руку до тумбочки, тепер тримаючи склянку води та пігулку в іншій руці.

— Випий, і стане легше, — коротко і впевнено сказав він.

Я нервово глянула на простягнуту ним в долоню, і відхилася назад.

— Ні-і-і, дякую... — прошепотіла я, тремтячим голосом. — Мо-о-ожна... я піду? Де мої речі?..

Паніка почала брати гору, і я за озиралася навколо, шукаючи хоч якийсь вихід або свої речі. Чоловік, помітивши мій стан, заговорив трохи владним тоном.

— Не можна. Поки не вип’єш. Перед тим, як підеш, тобі треба прийти в себе. Якщо не випити ліки вчасно, то від сильного болю стане тільки гірше, — наполягав він.

— Я… Я вас не знаю і нічого пити запропоноване вами не буду, — несміливо відповіла я, стискаючи ковдру до побілілих кулаків.

Чоловік насупив брови.

— Гадаєш щось добавив? Хм, мене радує, що ти не з наївних, — сказав він, і несподівано для мене, під здивованим поглядом зробив значний ковток води. — Ну? Будемо чекати п’ять хвилин?

— А… А таблетка… — заїкаючись пробурмотіла я.

— Пф, таблетку теж спробувати? — зігнув він брів. Я вже думала, що чоловік проковтне пігулку, але він вчинив розумніше. Чоловік нахилився то тумби та відчинивши дверцята, а в іншу секунду на мої коліна впала пластинка пігулок. — А тепер?

Я прочитала назву та оглянула упаковку. Все нормально. Мовчки кивнула.

— Нарешті! — гучно видихнув він, пильно спостерігаючи, як я прийняла ліки.

— А тепер я можу піти? — запитала я, відставляючи склянку.