Глава 1. Амелія

— Слухай, Ліно, мені справді шкода. Знаєш, якось так сталося... Олена вагітна, — промовив якось тато до мами. І це було перше, з чого почало руйнуватися ідеальне життя моєї сім’ї.

— І чому тобі шкода? Я дуже рада! Слід її привітати! — зраділа мама. Річ у тім, що вищезгадана Олена була кузиною мами і близькою подругою нашої сім'ї. — Певно, це від того бойфренда, що возив її у Єгипет в тому році. Може вона нарешті познайомить нас? Такий привід з'явився.

— Може він їй освідчився? — я теж зраділа. Оленку я любила й поважала з дитинства, вона врешті була лише на десять років старшою за мене, тож про косметику, шкоду від наркотиків, алкоголь, секс і клуби я дізналася саме від неї. Вона була моїм провідником у доросле життя, можна так сказати. Я знала, як вона мріяла про дитя, сім'ю. Нарешті в неї все складеться.

— Дівчата, слухайте, той бойфренд — я, — раптом промовив батько. Світ завмер. Ця мить розколола наше звичне життя на "до" і "після".

— Що ти сказав? — прошепотіла мама. — Ти не міг... з моєю сестрою? Як ти міг так зі мною вчинити?

Мені несамовито запекло в грудях від образи за неньку. Мені не вкладалося це в голові. Мої гештальди руйнувалися. Оленка і тато... Що? Неможливо... Я поклала їх обох на п'єдестал, але казка про щасливу сім'ю виявилася обманом.

— Я маю визнати цю дитину. Це моя дитина, Ліно.

— Зникни... — прошепотіла мама. — Зникни назавжди! Йди... Чого ж ти чекаєш? Йди до неї! Йди в пекло! Йди до чорта! Геть!

З кожним словом її голос звучав все голосніше. Він сповнювався люттю, істерикою, гнівом. А я вкам'яніла. Я не хотіла вірити, що все це зі мною насправді. Я тремтіла. Мені було страшно, тому що я не знала, як жити далі на руїнах колишнього звичного життя.

Тато поспішно тікав з будинку, пообіцявши прийти за речами в інший день. Мама кидала йому вслід все, що потрапляло під руку. А коли двері за ним зачинилися, впала на підлогу і гірко заридала. Я прийшла до рідної і міцно обійняла її. Не знала, як втішати. Не могла придумати потрібних слів. Я теж почувалася зрадженою.

Ненавиджу чоловіків! Козли! Негідники! Зрадники! Ми віддаємо їм себе до останньої краплинки, а вони... В моєму серці запалав вогонь люті. Проклинаю! Від сьогодні в мене більше нема батька. Я сирота! І я ніколи не впущу в своє серце чоловіка! Ніколи! Проходили, знаємо.

Тішило одне: моя сестричка Кіра сьогодні гостювала в бабусі. Проте як їй таке розповісти, я не уявляла. Вона не заслуговувала на це. Жодна з нас не заслуговувала.

Але й це ще було не все. 

Мама переживала все це дуже важко. Я намагалася не відходити від неї й на крок, але хіба я янгол і моя присутність рятує? Ввечері їй стало погано. Я викликала швидку, а лікарі, що приїхали на виклик, діагностували хворобу серця. Мамі була потрібна операція і то негайно.

Благо, в нас були відкладені кошти, які ми збирали не то на відпустку, не то на ремонт, не то на моє весілля. Я була переконана, що цього вистачить, але лікар, що повідомляв мені ситуацію, важко зітхнув. Виявилося, наших збережень не вистачить на весь спектр послуг: операція, медикаменти, курс реабілітації. 

Я не хотіла телефонувати татові. Чесно, не хотіла. Але виходу більше просто не бачила. Бабуся і дідусь віддали всі свої гроші, я позичила в подруг, скільки могла, в колег, назбирала на саму операцію, але цього було мало, щоб мама одужала.

Треба було наважуватися. Нагода з'явилася. Батько виявив бажання забрати свої речі з будинку, тож я могла з ним побачитися.

— Слухай, я не хочу відволікати тебе від нової сім'ї, — тихо промовила я. — Але мама помирає. Мені потрібна допомога. На лікування не вистачає грошей.

— Міє, мені дуже шкода твоєї мами, — зітхнув він. — Я б з радістю допоміг. Але в мене нічого нема. Ми з Оленою купили будинок. Я всі заощадження витратив.

— Ти знущаєшся? То продай його! Позич в когось! Кіра зовсім дитина, ти залишиш нас сиротами? Дозволиш мамі померти? — я вже не могла бути спокійною.

— Всі ми колись помремо, доню. В мене нема змоги тобі допомогти. Пробач...

— Ніколи... — по моїх щоках потекли сльози. Відчай поглинув мене у свою темну бездну, з якої нема виходу. — Я ніколи не пробачу! Забирайся! І передай привіт своїй курві. 

— Навіщо ти так? — він спробував взяти мою руку, але я не дозволила. Відстрибнула геть, мов від чуми.

— Не смій мене торкатися! Ти казав, що любиш маму. Ти дарував їй квіти. Ви здавалися ідеальною парою. То що ж це за кохання таке? Де ти, коли ти нам потрібний? — я схлипувала, але пильно дивилася в його очі, хоч з моїх текли річечки сліз.

— Амелія... Доню...

— Нема в тебе доні більше. Ну, може скоро нова з'явиться, тоді буде, поки і її не зрадиш! А мені ти більше не батько. Бери свої драні сумки і котися звідси! — викрикнула я і пулею вилетіла з кімнати. Горе душило мене. Я ніби втратила опору. Не знала, як мені бути. Зневірилася в світі. В доброті... В любові... 

Коли я залишилася в будинку одна, сіла на підлогу і гірко заридала. Навіть не помітила, як додому прийшла Кіра. Тихо, по-кошачому, підкралася до мене і присіла поруч. Боялася щось питати й казати. Вона вже про все знала.

— Тато не допоможе? — прошепотіла врешті. Я заперечно похитала головою, не в змозі стримувати гірке ридання. Розумні карі оченята сестрички світилися неспокоєм, але вона трималася.

— Що ж нам робити, Міє?

— Я не знаю, мила. Просто не уявляю... 

— Все налагодиться. Мама сильна. Не плач, добре? — прошепотіла вона, погладивши моє волосся. Мене душило з середини, що вона заспокоює мене, хоча мало б бути навпаки.

— Добре, — ледь вимовила я і схилилася головою на коліна сестрички. Тишу порушив телефонний дзвінок.

— Це з роботи, — промовила я, глянувши на екран і, прочистивши горло, хутко взяла слухавку. — Слухаю, Вадиме Петровичу.

— Амеліє, вже четверта. Чому я не бачу статті на своєму робочому столі? — його голос був максимально сердитим.