Розділ 13. Тиха гавань після бурі

Напруга попередніх годин розчинилася в тиші кабінету, але її слід залишився у вигляді дивної, майже ватної легкості в усьому тілі. Я вперше за довгий час дозвочила собі розслабитися в чужих руках. І, що найдивніше, цими руками виявилися руки Давіда Вольського — людини, яку ще тиждень тому я вважала бездушним корпоративним монстром.

Я повільно відсторонилася, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому. Я щойно плакала на грудях у свого боса. У чоловіка, з яким у мене підписаний суто діловий контракт.

— Дякую, — мій голос звучав тихо й хрипко. Я опустила погляд, намагаючись поправити збите пасмо волосся. — Я... мабуть, піду за робочий стіл. Треба закінчити звіт по фонду.

Але Давід не зрушив з місця. Його пальці обережно, але невідступно торкнулися мого підборіддя, змушуючи знову підняти голову і зустрітися з його поглядом. У його темних очах більше не було холоду — лише спокійна, глибока рішучість.

— Ніякої роботи на сьогодні, Алісо, — сказав він чітко і безапеляційно. — Твій робочий день закінчився. Артур уже виїхав на об'єкт, ситуація під повним контролем. А ми їдемо додому.

— Але ж документи... звіт... — спробувала заперечити я, хоча все всередині мене протестувало проти повернення до монітора.

— Документи зачекають, — перебив він, легко підводячись і допомагаючи піднятися мені. Його рука на моїй талії була гарячою і владною. — Тобі потрібен спокій. Мені теж.

Дорога до маєтку пройшла в зовсім іншій атмосфері. Не було того крижаного вакууму, що раніше. Ми їхали мовчки, але це була тиша розуміння. Давід тримав мою руку у своїй долоні всю дорогу, і я вперше не намагалася вирватися. Його пальці міцно і надійно перепліталися з моїми, створюючи відчуття невидимого панцира від усього зовнішнього світу.

Коли ми зайшли до будинку, нас одразу зустрів запах свіжої випічки та затишку. Економка Марта, схоже, знала про наш ранній приїзд або просто вміла відчувати атмосферу в домі. Вона тихо кивнула нам, пропонуючи гарячий чай і легкий обід.

Але їсти не хотілося. Мені хотілося просто сховатися десь від цього божевільного світу.

Після короткої розмови Давід зник у своєму кабінеті на першому поверсі, занурившись у телефонні розмови з юристами та службою безпеки — я чула його уривисті, жорсткі накази через зачинені двері. Я ж піднялася до своєї спальні.

Стоячи біля панорамного вікна і дивлячись на зелені верхівки сосен, я раптом усвідомила страшну річ. Я звикаю. Я звикаю до того, що про мене дбають. До того, що хтось сильніший бере на себе мої проблеми. А найголовніше — я починаю звикати до самого Давіда. До його запаху, до його присутності, до того, як б'ється його серце, коли він притискає мене до себе.

І це лякало мене набагато більше, ніж люди Віктора. Тому що від бандитів можна захиститися за допомогою охорони і контрактів. А от як захистити власне серце, якщо воно щодня вимагає людини, яка за договором є лише твоїм партнером?

Увечері Давід не з'явився на вечерю. Марта передала, що він полетів на екстрену зустріч із засновниками холдингу і повернеться пізно вночі.

Я сиділа на величезному ліжку у своїй спальні, закутавшись у теплий плед, і дивилася на ті самі зачинені двері, що вели до його кімнати. У будинку панувала абсолютна, оглушлива тиша.

Я піднялася, підійшла до цих дверей і вперше за весь час торкнулася дерев'яної ручки. Замок був відкритий з мого боку. Мені достатньо було лише натиснути, щоб переступити межу.

*****

Ого, здається, наша Аліса вже за крок від того, щоб зруйнувати власні стіни! 🔥 Але чи наважиться вона відкрити ці двері й піти до Давіда? 😏 Як думаєте, що станеться, якщо вони зустрінуться сьогодні вночі? Пишіть свої припущення в коментарях! 👇

Любі, ваша активність — це найкраще паливо для мого натхнення! Не забувайте ставити зірочки ⭐ і додавати книгу до бібліотеки 📚, щоб не пропустити гаряче продовження! ❤️