Розділ 9. Осколки минулого

Замкнути двері на ключ було найрозумнішим рішенням, але це анітрохи не допомогло.

Я лежала в темряві величезної спальні, дивлячись у стелю, де нічні тіні від сосен за вікном вимальовували химерні, тривожні візерунки. Сон не йшов. Усередині все палало від того спалаху на балу. Його губи, його дотики, владний голос, що наказував мені дихати інакше... Мені було страшно не через Давіда. Мені було страшно через те, з якою злочинною легкістю моє тіло реагувало на нього, забуваючи про всі правила самозбереження.

А так не можна було. У моєму світі ніхто нікого не рятує просто так. За все прекрасне завжди доводиться розплачуватися — найчастіше власною свободою або шматками розбитого серця.

Перед очима мимоволі спливли кадри минулого, які я так ретельно намагалася закопати глибоко в пам'ять. Того вечора, коли я вперше принесла маленьку Мію додому на руках, загортаючи її у старий вовняний плед. Її батько, злякавшись якихось кримінальних боргів і розслідувань, просто викреслив нас із життя легким рухом руки, змінивши номери телефонів і зникнувши в офшорних туманах Камбоджі. Сестри вже не було поряд — вона згоріла від важкої хвороби та постійного стресу за кілька місяців, залишивши мені крихітну дівчинку і ланцюг чужих проблем.

Я пам'ятала той липкий, паралізуючий страх у порожній квартирі, коли в холодильнику залишався лише шматок хліба, а на лікування дитини потрібні були тисячі. Тоді я навчилася головного правила: ніколи, нікому не довіряти. Не розраховувати на чужу доброту. Слабка жінка зникає першою. Саме тому я збудувала навколо себе крижану броню цинізму. І мій нинішній шлюб із Давідом мав бути просто черговим цинічним розрахунком — контракт, цифри, безпека для Мії.

Чому ж тоді від його поцілунку в мене вчора вибило ґрунт з-під ніг так, ніби я стрибнула у прірву з сорокового поверху?

А що творилося за стіною, у його суміжній спальні?

Давід сидів у темряві біля панорамного вікна з низьким келихом віскі в руці. Він рідко дозволяв собі слабкість, але сьогоднішній вечір вибив його з колії. Ілона мала рацію в одному: він шукав зручну дружину-функцію. Шість років тому його перше кохання розбилося об банальну, липку жадібність — дівчина, якій він вірив більше, ніж собі, злила конкурентам секретний проєкт за спиною заради кругленької суми на офшорному рахунку. Відтоді Давід випалив у собі будь-яку згадку про довіру, збудувавши навколо серця бункер із бетону і прагматизму. Він переконав себе, що кохання — це дитяча казка для слабаків, а люди поруч є лише інструментами.

Він планував купити холодну, зручну помічницю, яка безмовно виконуватиме умови договору. Але чомусь сьогодні, дивлячись на те, як вона рішуче й елегантно поставила на місце Ілону, а потім задихалася під його пальцями в центрі переповненої зали, він відчув те, чого не відчував роками.

Жар. Живий, неконтрольований вогонь, який загрожував спалити весь його ретельно вибудуваний контроль. І найбільше його лякало не те, що ця жінка знала всі його слабкі місця в офісі. А те, що вона поступово ставала його єдиною слабкістю в реальному житті.