Розділ 8. Небезпечна тиша

Дорога до маєтку пройшла в абсолютній, глухій тиші. Скло відділяло нас від водія, перетворюючи заднє сидіння Майбаха на вакуумну капсулу, де кожне моє зітхання здавалося занадто гучним.

Давід дивився у вікно на нічне місто. Його профіль здавався висіченим із темного мармуру: жорстка лінія щелепи, напружені вилиці, жодної емоції. Але я бачила, як його великий палець методично, з якоюсь прихованою люттю погладжує срібну запонку на манжеті.

Мої губи досі горіли. Смак його поцілунку — суміш дорогого шампанського та тієї небезпечної, чистої чоловічої сили — в'ївся в мою шкіру. Я міцно стиснула руки на колінах, намагаючись вгамувати тремтіння, яке не мало нічого спільного з холодом. Це була реакція тіла на хижака, який щойно показав ікла, але замість того, щоб вкусити, змусив бажати більшого.

Коли ми під'їхали до будинку, Давід вийшов першим, не чекаючи водія, і рвучко відчинив мої дверцята. Він не подав мені руку. Він просто стояв і чекав, поки я вийду, тримаючи дистанцію, наче один дотик міг спровокувати вибух.

Усередині маєток зустрів нас темрявою та прохолодою. Економка вже спала. Лише тьмяна підсвітка сходів вказувала шлях на другий поверх.

Я йшла попереду, відчуваючи його важкий погляд між лопатками, там, де виріз смарагдової сукні відкривав голу шкіру. З кожною сходинкою дихати ставало важче.

Ми зупинилися в коридорі, якраз між нашими спальнями.

Я обернулася, не в змозі більше витримувати цю напругу.

— Це був просто виступ для преси, — мій голос прозвучав занадто хрипко, порушуючи тишу будинку. Це мало прозвучати як констатація факту, але вийшло як благання про підтвердження.

Давід повільно підійшов ближче. Його очі в напівтемряві здавалися чорними дірами, що затягували в себе все світло.

— Ти намагаєшся переконати в цьому мене, Алісо? Чи себе? — він зупинився за крок від мене. Занадто близько.

— Ми домовилися, що це лише контракт...

— Я пам'ятаю кожен пункт свого контракту, — тихо, але жорстко перебив він. Він підняв руку, і я інстинктивно завмерла, коли його кісточки ледь відчутно ковзнули по моїй щоці, заправляючи пасмо волосся за вухо. — Але те, що сталося сьогодні, не було прописано жодними юристами.

Його дихання торкнулося мого обличчя. Я забула, як дихати.

— Тоді що це було? — прошепотіла я.

Давід схилив голову. Його погляд знову впав на мої губи, і в ньому на мить промайнув той самий голод, який я бачила в залі. Але він миттєво взяв себе в руки, надягаючи звичну крижану маску.

— Це була помилка, яка більше не повториться. Добраніч, Алісо. І моя тобі порада... — він зробив крок назад, кладучи руку на ручку своїх дверей. — Зачини сьогодні замок зі свого боку.

Він зник у своїй кімнаті, залишивши мене стояти в темному коридорі з серцем, яке билося так сильно, що віддавало у скронях. Я дивилася на дерев'яне полотно, що розділяло нас, і розуміла: найстрашніше не те, що він сказав мені зачинитися. Найстрашніше те, що я хотіла залишити ці двері відчиненими.