Розділ 5. Зміїне кубло

Ліфт плавно піднімався на сороковий поверх. Я дивилася на те, як змінюються цифри на табло, намагаючись ігнорувати жар від руки Давіда, який досі міцно стискав мої пальці.

— Дихай, Алісо, — тихо, майже ніжно промовив він. — Ти виглядаєш так, ніби ми їдемо на ешафот.

— Для моєї репутації в цьому офісі це він і є, — прошипіла я у відповідь, не дивлячись на нього. — Ви уявляєте, що зараз почнеться? Мене зжеруть живцем ваші топ-менеджери і мій колишній відділ.

— Не зжеруть. Відсьогодні ти стоїш на вершині харчового ланцюга поруч зі мною, — він відпустив мою руку, але лише для того, щоб власним жестом обійняти мене за талію, притягуючи до себе.

Двері ліфта безшумно роз'їхалися.

Наш поверх, зазвичай діловий і галасливий, наче вимер. Десятки голів одночасно повернулися в наш бік. Я відчула себе під прицілом снайперів.

— Доброго ранку, — гучно і абсолютно спокійно сказав Давід, крокуючи коридором так, ніби нічого не сталося.

— Д-доброго ранку, Давіде Едуардовичу... Алісо... — хтось із секретарів ледве видавив із себе слова.

Ми дійшли до приймальні. І тут на нас чекав перший "сюрприз". За моїм колишнім робочим столом уже хтось сидів. Точніше, сиділа. Яскрава брюнетка з ідеальним макіяжем, яка підскочила, щойно ми увійшли.

— Давіде Едуардовичу, ваші документи на підпис, — вона мило заусміхалася, простягаючи теку. А потім перевела погляд на мене і її усмішка стала приторно-солодкою. — Алісо! Які новини! Увесь офіс тільки про вас і гуде. Треба ж, яка історія... Попелюшка нашого часу.

Це була Віка з відділу маркетингу. Перша пліткарка компанії і давня подружка Ілони.

Я відчула, як мої нігті впиваються в долоні. Вона спеціально сказала це так голосно, щоб почули всі в коридорі.

Давід зупинився. Його рука на моїй талії напружилася.

— Попелюшка, Вікторіє? — його голос був тихим, але від нього віяло таким холодом, що температура в приймальні, здавалося, впала на кілька градусів. — Аліса — мій рівноправний партнер. І майбутня дружина. І якщо я ще раз почую в цьому офісі недоречні коментарі на її адресу, той, хто їх озвучить, піде шукати роботу. Це зрозуміло?

Віка зблідла так різко, що рум'яна на її щоках стали виглядати як плями.

— Т-так, Давіде Едуардовичу. Перепрошую.

Він навіть не подивився на неї. Взяв мене за руку і завів у свій кабінет, щільно зачинивши двері.

Я видихнула, притулившись спиною до холодного дерева дверей.

— Ти не мусив цього робити, — тихо сказала я. — Я можу сама за себе постояти.

Давід підійшов до свого столу, скинув піджак на спинку крісла і повернувся до мене.

— Я знаю, що ти можеш, Алісо, — серйозно відповів він. — Але тепер ти моя. А я нікому не дозволяю чіпати своє.

Від цих слів у мене перехопило подих. Його "моя" прозвучало так владно і так... правильно, що мені стало страшно від власної реакції на це слово.