Розділ 39

Ми приїхали до величезного торгового центру. Зовні він мав затишний вигляд: усюди лавочки, кілька гойдалок і багато зелені. Кущі та яскраві квіти створювали якусь особливу атмосферу, навіть пахло якось по-літньому приємно. Погода була теплою, хоча небо затягнули хмари. Я швидко озирнулася і поспішила наздогнати Пашу.

– Залишилося згадати, у якому боці тут іграшки, – пробурмотів він, злегка нахмурившись.

Я тим паче не знала. У моїх близьких родичів дітей не було, і я, чесно кажучи, зовсім не розуміла, як із ними поводитися. Здавалося, у цьому питанні світ для мене ще не відкритий, хоча в глибині душі я знала, що колись теж захочу стати мамою.

Паша відшукав карту центру і, впевнено взявши мене за руку, повів до цілі. Я покірно йшла слідом, ловлячи себе на думці, що його дотики перестали мене дивувати. Здається, я починаю до них звикати.

– На другий поверх, – скомандував він, і ми підійшли до ескалатора.

Я стала першою, а він – одразу за мною, сходинкою нижче. Спочатку я кілька разів озирнулася, а потім розвернулася до нього обличчям, бо стояти спиною в такій близькості було трохи ніяково.

– Щось не так? – я невинно посміхнулася. – Раптом що, тут ще повно місця.

– Та я зрозумів, – Паша озирнувся на всі боки, а потім знову подивився на мене. – Просто ти в такій сукні, ще й на цих сходинках… Коротше, я прикриваю. Нікому не можна витріщатися.

«Тільки вам», – ледь не зірвалося в мене з язика.

Я лише усміхнулася цій його прямолінійності. Дивний він усе-таки: каже все чесно, нічого не приховує. Я знизала плечима і відвернулася, бо ми якраз доїхали.

Перед нами розкинувся гігантський магазин іграшок. Уже з порога все так і майоріло рожевим – судячи з усього, відділ для дівчаток. Ми зайшли всередину, і в мене одразу очі розбіглися. Яких ляльок тут тільки не було!

У моєму дитинстві вибір Барбі був мінімальним: пам'ятаю, у мене було десять ляльок і всього один Кен. Тоді батько ще не заробляв стільки, і ми не дозволяли собі зайвого, хоча батьки намагалися мені ні в чому не відмовляти.

– Лего! – раптом вигукнув Паша, і його очі загорілися. Він рушив до стелажів із конструкторами.

– Не думаю, що восьмирічній дівчинці це сподобається, – я з сумнівом розглядала коробки з бойовими роботами.

– Так це мені, – Паша усміхнувся і збентежено потер обличчя. – А, точно, забув, навіщо прийшли.

– Не вперше таке бачу, – підколола я його. – Дорослим чоловікам часто подобається Лего.

– А чому ні? – він підморгнув. – Треба ж чимось у вільний час займатися. Хтось в онлайн-ігри грає, а я от люблю позбирати. Ти ж не думаєш, що це тільки для дітей? Діти такі моделі просто не подужають.

– Ну, напевно... – я трохи розгубилася.

– Воно ж так і працює: купуєш нібито дитині, а потім сам сидиш півночі, складаєш. Якщо в мене буде син, я йому весь відділ скуплю.

– А якщо донька? – усміхнулася я.

Мені було важко уявити Пашу в ролі батька, але в цей момент він мав такий милий і щирий вигляд, що сумнівів не залишалося: дітей він любить.

– Тоді доведеться спочатку скупити їй усі сукні, а потім усе одно спробувати підсадити на конструктор. А коли їй сподобається – скуплю і відділ Лего.

Я розсміялася, уявивши, як він тягне оберемок суконь упереміш із коробками конструктора.

– Ти серйозно?

– Абсолютно. Хочеться дати своїм дітям усе те, чого мені самому бракувало. Часи були інші, вибору такого не було… Я зараз дивлюся на це все і просто вражаюся.

– Я теж, – кивнула я, озираючись. – Може, все-таки заглянемо у відділ для дівчаток?

– Так, звісно, – усміхнувся Паша, і ми рушили вглиб стелажів.

Тут було все: від м'яких плюшевих звірів до різних розвивальних ігор. Усе таке яскраве, цікаве – я зловила себе на думці, що і сама б не проти у щось пограти, але статус «дорослої» зобов'язував цього не робити. Хоча Паша на мене явно погано впливав – поряд із ним я починала дозволяти собі такі думки.

– Вам щось підказати? – до нас підійшла дівчина в ніжно-блакитній уніформі. – Для доньки подарунок шукаєте?

– Ага, – швидко відповів Паша. – Тільки поки не для нашої. Що можна подарувати дівчинці восьми років?

– А чим вона захоплюється?

– Якби ж я знав, – Паша спантеличено почухав потилицю. – У неї й так усе є, навіть більше. Її важко чимось здивувати.

– Візьміть барабанну установку з нової колекції, – запропонувала консультантка.

– З цими барабанами мене на поріг не пустять, а батьки проклянуть, – посміхнувся Паша, поки ми йшли за дівчиною.

Я була з ним солідарна: у такому разі спокою батькам більше не бачити. Продавчиня показувала нам різні набори, але Паша дивився на них скептично, явно вишукуючи щось особливе.

– А вона мультики любить? – раптом осяяло мене.

– О так, – видихнув він.

– Подаруй їй проєктор.

– Чудово! – випалив Паша, зупинившись.