Розділ 38

– Ти боїшся темних замкнених просторів? – уточнив Паша, коли ми вже майже дійшли до його машини.

– Можливо, – відповіла я, намагаючись говорити рівним голосом. – Бувало всяке. Зазвичай це не проявляється, але там... просто було недостатньо повітря. Я ніби задихалася, від того й стало страшно.

– Зрозумів. Більше там не ховаємося, – усміхнувся він, галантно відчиняючи переді мною двері. – Наступного разу знайду краще місце.

Я не стримала короткого сміху:

– Дуже сподіваюся, що наступного разу не буде.

– Зі мною тобі й не таке терпіти доведеться, – прошепотів він мені прямо у вухо, коли я сідала в салон.

Від цього вкрадливого шепоту по шкірі знову пробігли мурашки. Павло зачинив двері, обійшов машину і звичним жестом завів мотор.

– Усе, тепер до дитячого магазину.

– Вам там саме місце, – пробурмотіла я собі під ніс.

– Повтори? – Паша повернувся до мене, піднявши брову.

Я зустрілася з його очима і миттєво пошкодувала про свою сміливість. Він не мав цього чути, а я не мала цього казати.

– Та так, думки вголос, – відмахнулася я, відчуваючи, як червоніють щоки.

Не знаю, чи він справді не розчув, чи просто дав мені шанс красиво відступити. Я відвернулася до вікна, щоб зайвий раз не вестися на його усмішку.

Їхали ми мовчки, але, мабуть, на моєму обличчі все було написано, бо Паша раз у раз кидав на мене короткі погляди, намагаючись розгадати мої думки.

– Щось не так? – нарешті запитав він.

– Просто вам за тридцять, а ви й досі від батька ховаєтеся, – видала я те, що крутилося на язиці. – Я так перестала робити ще років у десять.

– Хочеш сказати, ти не уникала запитань батьків після тієї ночі у мене? – запитав він із легкою усмішкою.

Я відкрила рот, але так і не знайшла, що відповісти. Він правий... Я мріяла сховатися, просто можливості не було.

– Це інше! – випалила я.

– Ну так, значно серйозніше, – він запустив руку у волосся, скуйовдивши його. – А я просто працювати не хотів, звичайна справа. Не бачу в цьому жодної проблеми. Ми й так усе встигли.

– Але це якось по-дитячому! – не здавалася я. – Можна ж просто пояснити батькові, що ми йдемо, а не тікати через чорний хід. Мені незручно. А якщо нас хтось бачив? Подумають, що ми поводимося як школярі.

– І що в цьому поганого? – Паша задумливо постукав пальцями по керму. – Знаєш, я колись думав, що у двадцять уже буду серйозним дядьком, за розум візьмуся. Виявляється – це зовсім не обов'язково. Дуріти можна і в сорок. Хіба тобі самій не хочеться іноді просто «вимкнути» всю цю дорослість?

– Не знаю, – я опустила очі на свої руки. – Я не вважаю себе настільки серйозною, щоб її вимикати.

– Ну-ну. Всього лише майже завжди, – підморгнув він. – Гаразд, якщо ти так хвилюєшся, наступного разу тікатимемо обережніше. Я дістану ключі від запасного виходу.

– Гей! – писнула я, обурено глянувши на нього.

– Та жартую я, розслабся. Більше жодних втеч. Тепер тільки офіційні зникнення. Переговорю потім із батьком, щоб не заходив до мене вечорами.