Розділ 37

Здається, я щоразу вискакувала з кабінету боса з однаковим набором емоцій. Серце калатало, руки тремтіли, а шкіра досі пам’ятала його легкі, майже невагомі дотики. Так довго тривати не могло.

Я вже розуміла, що не витримаю цей рік, але зовсім з іншої причини – Паша починав мені подобатися. І заперечувати це ставало дедалі важче. Його усмішка, його руки, його дивний, часом на межі з божевіллям гумор... Поруч із ним було добре, але я знала, що варто статися чомусь більшому, і він, швидше за все, втратить інтерес. Як і з усіма іншими.

Я знову змусила себе сісти за комп’ютер. Ще раз перевірила розрахунки зарплат – помилок не було, і я нарешті дозволила собі розслабитися. Дістала телефон і занурилася в написання новели. Нотатки накопичувалися, сюжетні лінії спліталися, і я сама не помітила, як пролетіло дві години. Виявилося, у мене ідеальна робота: хобі не заважало процесу, а навпаки, давало необхідну розрядку.

Мій творчий потік перервало повідомлення від Павла:

«За десять хвилин виходимо».

Я почала збиратися. Скласти речі, прибрати зайве зі столу – все як зазвичай.

Паша вийшов із кабінету, на ходу поправляючи комір сорочки. Я піднялася йому назустріч.

– А так точно можна робити? – уточнила я пошепки. – Там же люди ще працюють.

– Та вони без мене справляються навіть краще, ніж зі мною, – відмахнувся він і раптом взяв мене під руку. – Ходімо, Олечко, їм тут і без нас норм.

Уже в коридорі я обережно відсторонилася. Йти так під прицілом можливих поглядів колег було ніяково – надумають ще бозна-що.

Ми вже майже дійшли до сходів, коли я помітила чоловіка, що заходив у будівлю. Це точно був батько Павла – я бачила його з моїм татом пару разів. Думала, ми просто привітаємося, але Паша, щойно побачивши його, різко змінився в обличчі. Він схопив мене за руку і потягнув у протилежний бік.

– Нам не можна з ним перетинатися, – кинув він на ходу.

– Що? – я ледь встигала за ним. – Він не має знати, що ми йдемо раніше? Він і так зрозуміє, бо до вас прийшов!

– Так, але ми просто сховаємося.

– А?

Відповіді не було. Паша затягнув мене в тісну підсобку, де стояв візок прибиральниці, відра і пахло побутовою хімією. Світло вмикати не став, а крізь крихітне віконце під стелею ледь пробивалося світло з коридору. Він клацнув замком зсередини.

Ми завмерли. По той бік дверей почулися впевнені кроки.

– А не простіше було повернутися в кабінет і зробити вигляд, що ми працюємо? – прошепотіла я, відчуваючи, як абсурдність ситуації зашкалює.

Паша приклав палець до моїх губ, змушуючи замовкнути. Його жест був владним і водночас таким інтимним.

Ми прислухалися. Коли кроки вщухли, він тихо заговорив:

– Я йому потім усе поясню. Краще так, ніж він нас зараз спалить і змусить залишитися. Не хочу стирчати тут ще три години.

Ми стояли біля самих дверей у вузькому проході. Я шкірою відчувала його дихання. Знову він був занадто близько... Я почала втрачати контроль. У тісному замкненому просторі повітря стало густим, а в грудях піднялася знайома хвиля безпричинного страху.

Раптом у кишені Паші завібрував телефон.

– Чорт, – вилаявся він пошепки. Відійшов углиб комірчини та прийняв виклик. – Так? – голос його звучав приглушено. – Ми на зустрічі з покупцем. Довелося виїхати раніше... Щось сталося?

Я притиснулася спиною до холодної стіни. Перед очима все пливло, дихання ставало частим і рваним. Здається, панічна атака вирішила накрити мене в найбільш невідповідний момент.

– Поклади на стіл, пізніше гляну, – Паша закінчив розмову і завмер, помітивши мій стан. – Все, давай, потім побачимося.

Він вимкнув телефон і за два кроки опинився поруч. Взяв моє обличчя у свої долоні.

– Ти чого?

– Мені страшно, – прошепотіла я, не в змозі підняти погляд. Мене било сильне тремтіння. – Паніка...

– Давай вийдемо, – Паша потягнувся до замка, але я вчепилася в його руку.

– Ні!

Я розуміла, що якщо ми зараз вийдемо і зіткнемося з його батьком, це виглядатиме ще дурніше. Дарма ми тут ховалися чи що? Але в темряві мені ставало тільки гірше.

– Добре, добре, – Паша м’яко пригорнув мене до себе та обійняв. – Все гаразд. Ми вийдемо звідси в будь-який момент, як тільки ти захочеш. Не бійся.

Іншою рукою він намацав телефон, увімкнув ліхтарик і поклав його на полицю боком. Світло заповнило підсобку, розганяючи тіні.

– Бачиш? Зовсім не страшно.

Він відсторонився і взяв мої крижані долоні у свої. Його руки були такими гарячими. Він міцно стиснув мої пальці, намагаючись зігріти, і я відчула, як страх повільно відступає. На його місце приходило інше почуття –  потяг, спрямований на людину, що стояла навпроти.

– Легше?

Я розгублено кивнула, не в змозі відвести погляд від його очей. У цей момент ми почули, як грюкнули вхідні двері й кроки в коридорі остаточно вщухли. Можна було виходити, але ми чомусь не поспішали. Стояли так ще пару хвилин у цьому дивному, освітленому ліхтариком просторі. Я відчувала його близькість кожною клітинкою тіла.