Розділ 34

Залишок робочого дня я провела байдикуючи, оскільки виконала всі завдання на сьогодні. Лише іноді я робила вигляд, що уважно вдивляюся в екран, насправді ж – постійно тягнулася до телефону, щоб записати пару сюжетних поворотів для новели, які раптово спали мені на думку. Ідеї завжди наздоганяли мене в найнесподіваніших місцях, і якщо їх одразу не записати, то можна забути. На щастя, зараз у мене викроївся час на хобі, нехай і зовсім трохи.

Паша знову заглянув до мене. Я чула, як він із кимось розмовляв у коридорі, і на мить подумала, що наші плани скасовуються, але він нічого не сказав. З одного боку, я була не проти посидіти з ним десь ще, з іншого – всередині все стискалося від ніяковості. Тоді, після клубу, ми були в іншому стані й обставинах, а тепер... усе здавалося занадто справжнім.

– Можеш збиратися, – сказав Паша, обернувшись біля дверей свого кабінету. – Хвилин за п'ять виходимо.

Я кивнула. Вимкнула комп'ютер, зібрала речі й швидко вимила свою чашку. Вже за пару хвилин я сиділа на краю столу в очікуванні начальника.

Паша вийшов точно в строк.

– Ходімо? – усміхнувся він.

Я рушила слідом.

Ми вийшли на вулицю, де сонце ще палило, але спека вже почала спадати. Приємний вітерець охолоджував шкіру, і я на мить заплющила очі, насолоджуючись моментом.

– Схоже, треба столи на вулицю винести й тут працювати, – зауважив Паша, мружачись на сонці.

Я усміхнулася:

– Або просто частіше виходити на свіже повітря.

– На обід, наприклад, – відразу підхопив він. – Вирішено.

Я нахмурилася, але промовчала. Виявилося, далеко їхати не треба, бо за рогом було невеличке затишне кафе.

Мою увагу одразу привернули щільні коричневі штори – якщо їх засмикнути, у приміщенні, мабуть, буде панувати повна темрява. Всередині стояли акуратні дерев'яні столики, а стіни прикрашали візерунки та картини з сільськими пейзажами. У центрі компанія зсунула столи, гучно щось обговорюючи.

Паша взяв мене за руку і потягнув до кутового столика біля вікна.

– Моє улюблене місце, – прокоментував він і галантно відсунув для мене стілець.

– Та ви джентльмен, виявляється, – підколола я його, сідаючи.

– А ти сумнівалася?

– Ні.

Ми втупилися в меню. Назви страв звучали заманливо, але я ніяк не могла зосередитися – все ще почувалася трохи не у своїй тарілці, сидячи ось так просто з босом у кафе.

– Що будеш? – запитав Паша. – Тут, до речі, круто готують, я сюди часто забігаю. Тут треба спробувати майже все.

– Буду «Цезар». Салат, – я закрила меню, вирішивши не мудрувати.

– Так просто? – він здивовано підняв брову. – Ти ж не на дієті?

– Ні, – я злегка зніяковіла. На щастя, виснажувати себе голодом мені поки не доводилося.

– Тоді давай щось серйозніше? Щось максимально м'ясне, наприклад, – міркував він. – Вибач, якщо ти справді хотіла салат. Просто я звик, що дівчата на початку знайомства замовляють тільки зелень, а трохи пізніше... можна битися за останню котлету, і хлопці зазвичай програють.

Я не стримала смішку. Уявити Павла, який б’ється за котлету, було кумедно.

– Дивно.

– Це секрет щасливих стосунків, – видав він. – Хоча звідки мені знати? Просто припустив. Можливість більше не прикидатися і таке інше. Ти ж не збираєшся мене зваблювати? – він хитро усміхнувся. – Тоді будь максимально собою.

– Я десь прикидалася? – уточнила я.

– Не пригадую. Не знаю, іноді здається, що ти стримуєш емоції, не даєш їм волі. А навіщо? Будь собою, хоча б поруч зі мною. Я ж поводжуся саме так... Тож не бійся здатися дивною.

– Вас я в цьому точно не перевершу, – видихнула я, відчуваючи, як напруга остаточно зникає. – Тоді я буду найбільший шматок медівника.

– І я! – очі Паші азартно блиснули, і він потер долоні.

Здається, цим замовленням я влучила в самісіньку ціль. До нас підійшла офіціантка, і ми замовили два торти та чай. Ще десять хвилин тому я думала про легкий перекус, щоб не відчувати важкості, а тепер була готова наїстися солодким досхочу.