Розділ 33

Паша

День пролетів якось непомітно, якщо, звісно, не брати до уваги те, що вранці я примудрився вирубитися на дивані й проспав ледь не до обіду. Зате потім увімкнувся на повну й розгріб усі справи швидше, ніж очікував.

Під кінець дня я завис у переписці з клієнтом, котрому захотілося знайти тачку, яку ніхто не бачив в реальному житті вже років десять. Де я йому її відкопаю? Ми, звісно, і не таке знаходили, та й бюджет у хлопця майже безмежний, але іноді одних грошей замало. Проте я пообіцяв, що про все ще дізнаюся.

Спина знову почала боліти, але я розумів, що якщо попрошу Олю ще раз її розім’яти, вона точно втече. Я ж бачив, що минулого разу ця затія їй не дуже сподобалася. Хоча ефект був чудовий – після її рук у мене ніби друге дихання відкрилося, шкода, що лише на пару годин.

Я підвівся, розім’яв м’язи й узяв папку з документами. Вийшовши у приймальню, я застав Олю за комп’ютером – вона зосереджено щось читала. Я мимоволі задивився на її високий хвіст, навіть застиг на секунду, милуючись лінією шиї. Зачіска їй дуже пасувала. Хоча косички мені теж подобалися... У клубі я ляпнув про них, просто щоб хоч якось розбавити тишу, а вона взяла й змінила імідж. Сподіваюся, не назавжди.

– Щось не так? – Оля підняла на мене погляд, вириваючи із заціпеніння.

Я зовсім забув, що світ навколо не застиг разом зі мною, і мене нахабно викрили. Нехай я розглядав її лише секунду, з боку це, напевно, виглядало підозріло.

– Підвезти додому? – я демонстративно глянув на годинник. – Якраз хвилин двадцять до кінця залишилося.

– Можна, – вона знизала плечима, не відриваючись від монітора.

– Чудово. Але спочатку десь поїмо, – поставив я її перед фактом і, не чекаючи заперечень, зник у коридорі.

Здається, Оля хотіла щось вставити навздогін, але не встигла. Тепер точно не відмовиться.

Я швидко дійшов до Леоніда, щоб передати йому папери. Чоловік, як зазвичай, сидів у своїй картатій сорочці, втупившись в екран крізь товсті лінзи окулярів. Можливо, він там у танчики грався, але мені начхати – свою роботу цей геній виконував бездоганно.

На зворотному шляху я ледь не збив свого друга Кирила. Той виглядав як завжди солідно: чорна сорочка, недбало укладене назад волосся, ледь помітні зморшки біля очей. У свої сорок він був у чудовій формі – не дивно, що Кіра повелася на нього, попри різницю у віці.

– Привіт, друже, – Кирило міцно потиснув мені руку. – Давно тебе не бачив. Плани на вечір є?

– На сьогодні – так, – із жалем відповів я.

– Зовсім не посунуться?

– Зовсім.

Друга я міг знайти в будь-який інший день, а от кинути дівчину, яку сам щойно запросив на вечерю, було б дуже негарно.

– Це те, про що я думаю? – Кирило розуміюче підморгнув.

На щастя, заглядати в мій кабінет і бентежити Олю він не поспішав.

– Саме воно, – кивнув я. Все-таки він занадто добре мене знає. – Тож давай іншим разом?

– Ну, заради такої справи... – Кирило зітхнув, але сперечатися не став.

Здається, я вже всіх своїх знайомих втомив своєю передбачуваністю. А я просто не міг упустити шанс побути з Олею наодинці десь поза офісними стінами. На роботі обстановка була не та, а після того клубу й ночі у мене вдома я раптом чітко усвідомив, що мені подобається з нею спілкуватися.