Розділ 32

У понеділок увесь шлях до офісу я навіювала собі, що треба просто викинути події тих вихідних із голови й працювати так, ніби нічого не було.

Сьогодні я обрала більш стриманий стиль: класичні штани та біла блузка, на якій я, сама не знаючи навіщо, розстебнула зайвий ґудзик. Волосся довелося зібрати у високий хвіст. Я робила його знехотя, досі не розуміючи, чим Паші не вгодили мої косички, але вирішила, що на один день можу змінити зачіску. Ступаючи на невисоких підборах, я поглядала на годинник – таксі мало ось-ось під’їхати.

Батько якось пропонував мені здати на права, але в розпал навчання я побоялася, що не потягну. Зараз я все частіше замислювалася про це, але страх «затупити» на дорозі переважував. До того ж у мене почалося якесь творче вигорання – я вже місяць не відкривала свою новелу про заборонене кохання. Сюжет, натхненний історією Кіри та її Кирила, припадав пилом у чернетках, чекаючи, коли я розберуся зі своїм власним життям.

Коли я приїхала, Павло вже був у себе. Я не наважувалася заглядати до його кабінету – боялася, що після тієї ночі в його квартирі все зміниться, а я була до цього не готова. Тому одразу занурилася в роботу: шукала деталі на розпродажах, приймала замовлення і потихеньку починала розуміти логістику цього бізнесу.

Час ішов, я раз у раз косилася на телефон, але повідомлень не було. А першою до нього не піду. Раз не кличе, значить, не так уже йому й потрібна ця кава. Але щойно я про це подумала, як двері його кабінету відчинилися. Паша виглядав... пом'ятим. Сонні очі, трохи розстебнута сорочка, розпатлане волосся.

– Заснув випадково, – усміхнувся він, озираючись навколо.

Потім його погляд зупинився на мені. Він почав вивчати мій образ так ретельно, що я мимоволі поправила хвіст і сухо запитала:

– Щось бажаєте?

– Так. Каву і тебе, – кинув Паша і зник за дверима.

Я усміхнулася. Оригінально. Намагаючись не думати про другу частину його замовлення, я поставила чайник. Паша не визнавав кавомашин, віддаючи перевагу звичайному, міцному напою. Мене всерйоз турбувала та кількість кофеїну, яку він у себе вливав. Майнула навіть думка підсипати йому каву без кофеїну – не хотілося, щоб у боса прихопило серце на робочому місці. 

Зробивши підбадьорливий напій, я попрямувала до кабінету. Коротко постукала й увійшла. Павло вже сидів за столом, втупившись в монітор. Він був такий зосереджений, що, здавалося, найменший шум зіб’є його з думки.

Я вирішила мовчки залишити чашку на таці й тихо зникнути, але варто було мені поставити її на стіл, як пролунав наказ:

– Масаж мені зроби.

І знову занурився в екран, продовжуючи щось вираховувати. Я застигла. Може, мені здалося? Чи це мої власні галюцинації? Нарешті Паша відірвався від справ і подивився на мене.

– Тобто мені не почулося? – уточнила я, не рухаючись із місця.

– Ні, – усміхнувся він. – Спина просто болить.

– Хіба ви не спали? – нагадала я про його нещодавнє зізнання. Навряд чи його зачіска постраждала від сидіння в кріслі.

– Спав. На незручному дивані. Але болить вона від роботи, – він розправив плечі. – Ось тут, у районі шиї.

Я підійшла і стала в нього за спиною. Павло подався вперед, щоб я могла дістати до його плечей. Коли я торкнулася його, серце зрадницьки заколотилося. Я відчувала його силу, твердість м'язів під тонкою тканиною сорочки. Почала масажувати, намагаючись не думати про те, як це виглядає з боку. Паша відкинув голову назад, розслабившись під моїми пальцями. Він дихав глибоко, а потім із його грудей вирвався звук, підозріло схожий на стогін задоволення.

– Як добре... – видихнув він. – Не зупиняйся.

Здається, я почервоніла до самих кінчиків пальців. Руки почали злегка тремтіти, і я сподівалася, що він цього не помітив. Паша ледь не мурчав від моїх маніпуляцій. Господи, на що я підписалася? Яке прохання буде наступним? Боюся навіть уявляти.

Коли він зовсім затих із заплющеними очима, я обережно прибрала руки й зробила крок убік. Схопила тацю, збираючись піти, але в цей момент Паша розплющив очі.

– Вибач, здається, знову відключився, – усміхнувся він. – У тебе просто чарівні руки.

– Ага... – пискнула я. – Піду працювати.

Я вилетіла з кабінету, поки він не придумав мені ще якесь «надважливе» доручення.