Розділ 30

Паша

Я прокинувся від дивного відчуття тепла й важкості на грудях. Здавалося, це сон... бо розплющувати очі не хотілося, аби не сполохати цей момент. Але коли я все ж розліпив повіки, то помітив, що поруч, згорнувшись калачиком, спала Оля. Її долоня покоїлася на моїх грудях, а щокою вона притискалася до мого плеча.

Вона мила, коли спить, і обличчя таке невинне. Я навіть задивився, геть забувши, що треба дихати. Вставати не хотілося – хай спить, якщо їй так зручно. Але моїм планам завадив різкий, безцеремонний дзвінок у двері.

Оля здригнулася й розплющила очі. Я не встиг відвернутися, і на секунду наші погляди зустрілися – вона точно зрозуміла, що я за нею спостерігав. Я відразу начепив маску незворушності, а Оля миттєво відсмикнула руку. Розбиратися, як ми примудрилися заснути на одному дивані, будемо пізніше. Зараз треба припинити цей клятий дзвін.

Я вийшов у передпокій, на ходу поправляючи футболку. Кинув швидкий погляд у дзеркало, аби переконатися, що нікого не злякаю своєю сонною фізіономією, і відчинив двері.

– Привіт, друже! – на порозі стояв Олег. Він завалився у квартиру, не чекаючи на запрошення.

Здається, час передивитися свої погляди на гостинність.

– Доброго ранку, – позіхнув я, помітивши в його руках знайому сумочку. – На тумбу клади.

Друг залишив сумку, але йти явно не збирався. Він розглядав мене з таким інтересом, ніби я якийсь експонат.

– Я так розумію, не дарма вона до тебе, а не до мене поїхала? – Олег хитро примружився.

– Звісно, не дарма, – видихнув я.

У нас нічого не було, але я був спокійний, адже тут Оля в безпеці. А от щодо самоконтролю Олега в мене були великі сумніви. Я ж себе в руках тримати вмію. Ймовірно.

– Хитрий ти. Навіть номер мій їй зажав... Ну гаразд, я не в обра... зі...

На останньому слові він осікся. Я обернувся й побачив, що у дверному отворі стояла Оля й нерозуміюче витріщалася на нас. Вона все ще була в одній футболці, яка тепер у моїх очах виглядала коротшою. Я побачив, як Олег ковзнув поглядом по її ногах, і моє терпіння урвалося.

– Так, друже, тобі час.

– Навіть чаєм не пригостиш? – пробурмотів він, коли я красномовно взяв його за лікоть.

– Свій пий, – шепнув я йому на вухо, виставляючи за двері.

Я ніколи раніше не виставляв найкращих друзів через дівчину. Але всередині ворушилося щось темне, власницьке. Невже ревнощі? Маячня. Просто вона моя. Секретарка. І я не дозволю всяким бабіям на неї витріщатися. Хоча, знаючи фантазію Олега, він уже додумав за нас обох усе, аж до вибору імен майбутнім дітям.

– Мені терміново потрібна кава, – заявив я, прямуючи на кухню. – Приєднуйся. Можеш одягнутися, але це необов'язково.

– Добре, – відгукнулася Оля і зникла у вітальні.

Поки я вмивався крижаною водою, намагаючись привести думки до ладу, на кухні вже зашумів чайник. Я насипав собі в чашку кави з величезною гіркою, тому що такий ранок вимагав радикальних заходів. Оля увійшла до кімнати саме в цей момент, побачивши, в яких дозах я вживаю кофеїн.

– Не свари мене, добре? – усміхнувся я. – Ранкова чашка має бути міцною. А ти що будеш?

– Чай. Я бачила там упаковку з грушею. Хочу спробувати.

Я взявся виконувати замовлення, почуваючись напрочуд затишно.

– Ну що ж, залишилося спробувати ще вісімнадцять видів, – зауважив я, подаючи їй чашку. – Як мінімум стільки разів тобі доведеться ще зайти.

Оля збентежено опустила очі, і я додав уже серйозніше:

– Тим паче нам треба обговорити деталі. Ми тепер граємо в «серйозні стосунки», якщо ти не забула.

– Я пам'ятаю. На жаль, – вона зітхнула. – Мені ніяково. Батько ж дізнається...

– Мій уже в курсі, – заспокоїв я її. – Тож не переймайся. Для половини людей це взагалі не стане новиною.

– Тоді добре, – Оля присіла до столу. – Вип'ю чай і поїду. Батьки вже напевно повернулися.

– Відвезти?

– Ні, я на таксі. Дякую.

– Як знаєш.