Розділ 29

Я не знала, що й відчувати. З одного боку, Паша був типовим бабієм, від якого треба тікати, не озираючись, але його голос, ця лінива усмішка… вони притягували, як магніт. Пройшов всього тиждень моєї роботи, а я вже сиділа в його вітальні в його ж футболці. Страшно уявити, що буде далі.

Але цей вечір явно не мине безслідно. Ми спілкувалися, як старі приятелі, підколювали одне одного з будь-якого приводу.

– Ну вибач, я думав, що мені доведеться тебе няньчити, – випалив Паша, коли зайшла мова про моє працевлаштування. – Твій батько так це подав... що я мав думати?

– Ти виглядав таким приреченим, – сміялася я, зручніше вмощуючись на дивані. – Бачиш, няньчити не треба. Я розібралася з усім швидше, ніж ти очікував.

– Це ще м’яко сказано. За тиждень ти зробила більше, ніж мої попередні секретарки за місяць.

– Може, ти їх просто занадто сильно відволікав?

– Відволікав, – усміхнувся Паша, перехопивши мій погляд.  

– А мене ти майже не відволікаєш, – невинно промовила я, хоча серце готове було вистрибнути з грудей.

– Відволікти?

Я знову розгубилася. Павло лежав зовсім поруч, дивлячись на мене чи то з насмішкою, чи то з викликом. Я зніяковіла і поспішно відвернулася.

– Ні, це погано вплине на продуктивність. Вам краще сидіти у своєму кабінеті, мені – у своєму. Всім спокійніше.

– Як швидко з «ти» на «ви» переходиш, – протягнув Паша. – У мене аж голова закрутилася від цих гойдалок.

– Це після кави.

– Це після тебе.

Я різко повернулася, не до кінця впевнена, що правильно почула.

– Га?

– Та облиш, – гмикнув він, підібгавши ногу. – Мій втомлений мозок не здатний на розумні промови. Напевно, вранці мені буде соромно за те, що я взагалі не контролюю «базар», але з тобою так легко... Ніби я можу говорити про що завгодно.

У цьому й була проблема. Паша вивалював подробиці свого життя, ніби спеціально хотів показати, який він придурок, щоб відштовхнути мене. А потім усміхався так, що в мене перехоплювало подих. Я вже починала думати, що краще б поїхала за сумкою до Олега – там хоча б серце не йокало.

– Будеш моєю нареченою? – раптом запитав Паша.

– Що?!

– Ой, не так висловився, – він махнув головою. – Зіграєш роль моєї нареченої? Треба підіграти в одній справі.

– У якій ще справі? – я напружилася.

– У сімейній. Натомість проси, що хочеш. Відпустку, премію в подвійному розмірі... Можу навіть дістати тобі такі ж круті шкарпетки з бегемотами, як у мене.

– Ні! – я дзвінко розсміялася. – Тільки не шкарпетки!

Наш сміх заповнив кімнату, розряджаючи обстановку.

– Гаразд, переконала, ніяких шкарпеток цього разу, – погодився Паша. – Але мені правда потрібна дівчина на цю роль. У бабусі щорічні збори «на той світ», і вона знову намагається мене з кимось сватати.

– А раптом вона захоче більшого? Весілля там, правнуків... – я не наважилася договорити.

– Не хвилюйся, вона в це не лізе, – запевнив він, сідаючи зручніше. – Просто з’явишся зі мною один раз на її дні народження. Ми зіграємо щасливу пару і все. Швидше за все, ви більше й не побачитеся.

– Але чому саме я? Ти ж на цю роль можеш знайти кого завгодно.

– Мені не потрібна «будь-яка». Хочу, щоб це була ти, – Паша почав активно жестикулювати, намагаючись підібрати слова. – Просто ти така... нормальна. Адекватна. Ось.

Ми знову подивилися одне одному в очі й вибухнули сміхом.

– Адекватна? Це найкращий комплімент, який ти зміг придумати? – видавила я крізь сльози сміху.

– Зате найщиріший.

Те, як Павло дивився на мене в цей момент, не залишало сумнівів – він не жартує.

– Це дивно... – я все ще вагалася. – Нам же працювати разом. Буде незручно.

– Слухай, Олечко, – Паша несподівано закинув руку мені на плече, притягуючи ближче. – Ти провела вечір з босом у клубі. Зараз ти сидиш у його квартирі, у його футболці, у його обіймах... і кажеш, що зіграти таку роль – це занадто? Та це саме невинне з усього списку.

Я повернулася і відчула його подих на своєму обличчі. Занадто близько. Занадто інтимно. Тому відразу відсторонилася.

– Пропоную на цьому і зупинитися, – пискнула я, і Павло, на моє полегшення, прибрав руку.

Ну чому він так робить? Чому не тримає дистанцію, запалюючи в мені вогонь, який сам же потім і загасить? У глибині душі я не хотіла цієї дистанції, але зізнатися в цьому не зможу навіть самій собі.

– Так, звісно, – Паша відкинувся назад. – То що? Згодна? Обіцяю, бос буде тебе дуже цінувати.

– А до цього, виходить, не цінував? – я слабо усміхнулася.

– Цінував. Ти чудово справляєшся. Навіть за мене іноді працюєш, – він задумливо подивився у вікно, де крізь штори пробивалося світло ліхтарів. – Але я буду дуже вдячний за допомогу. Може, і я тобі в чомусь знадоблюся.