Розділ 28

Паша

– Що ви маєте на увазі? – запитала Оля, зробивши ковток чаю. – Не хотіли поруч із собою нікого бачити?

– Ага, – видихнув я, дивлячись у вікно на вогні міста. – Так простіше. Уникаєш чогось серйозного і живеш спокійно. Знаєш, такий вид спорту: біг від відповідальності.

– І ви бігали. Чому?

Я завагався. Не мав жодного бажання зізнаватися вголос, що мене колись зламало це кляте кохання. Не хотілося виглядати в її очах хлюпиком, якого кинула дівчинка, а він узяв і закрився в собі на роки. Хоча, якщо чесно, все саме так і було.

Колись я вірив, що однолюб. На першому курсі я вже уявляв наше весілля, поки інші хлопці на повну насолоджувалися молодістю. Мені здавалося, що я вже нагулявся, адже вона була в мене першою, а я – у неї. Все було ідеально, поки я не приїхав на ту вечірку... Я хворів, не мав там бути, але скучив. І побачив її зі своїм другом. У них там усе зайшло занадто далеко. Вона потім просила пробачення, а мені стало байдуже. Всередині все вигоріло.

Я вчився, гуляв, намагався забутися в інших, але все було «не те». Дівчата були занадто доступними, і щойно я отримував своє, інтерес згасав, залишаючи по собі лише порожнечу. Я хотів би знову відчути те почуття, від якого зносить дах, але як відрізало.

Навіть зі своїми секретарками я намагався щось будувати тільки тому, що вони завжди під наглядом. Але навіть їх мені не хотілося контролювати. Бажання закохуватися просто випарувалося.

Не сказав би, що в моєму ліжку було так багато дівчат, але фліртувати я дійсно любив. Немов шукав у натовпі ту саму, від якої знову йокне серце. Так, щоб знову захотілося тримати людину поруч і не відпускати. Але далі слабкої симпатії справа не заходила.

Тобто… мені подобалася Оля. Вона теж мила, цікава, я задивився на неї сьогодні. Але я все ще ледь розумів, що відчуваю. У будь-якому разі, говорив усе як є і нічого не приховував. Хай бачить у мені найгірші сторони, хай знає, що я зовсім не той варіант. Не хочу псувати таку чудову дівчину. Не хочу робити їй боляче.

– Так ось, стосунки... – я потер пальцями скроні. – Не склалося, бо я придурок. Але зраджував не я, а мені. Відтоді мені стало начхати. Не хотів про це говорити. Взагалі не хотів. Просто після клубу і всього цього... я трохи не в собі. Сподіваюся, вранці ти про це не згадаєш.

Оля неохоче натягнула усмішку. Вона не поспішала з відповіддю, і тоді я вирішив перехопити ініціативу:

– А у тебе що цікавого в особистому житті було?

– Не настільки «цікаво», як у вас, – вона задумливо постукала пальцями по столу. – Я була зосереджена на навчанні, тож не будувала великих планів. Ми були разом довго, а потім просто втомилися один від одного. Не склалося, от і все.

Кава в моїй чашці закінчилася, як і її чай. Настав час лягати, але йти у свою порожню кімнату зовсім не хотілося. Я почувався ніяково, ніби вивернув перед нею душу навиворіт, тому вирішив знову ввімкнути «дурника» – так було звичніше.

– Хочу послухати тебе ще. Ходімо туди, – я підвівся і простягнув їй руку.

– Що? – Оля усміхнулася, але вклала свої пальці в мою долоню.

– Ну, може, ще щось цікаве розкажеш. Коли мені ще таке щастя випаде – поспілкуватися з тобою в неформальній обстановці.

Ми зайшли до вітальні. Вона вмостилася на розкладеному дивані, напівлежачи відкинувшись на спинку і витягнувши ноги. Я сів поруч, але підтягнув пуфик, щоб покласти на нього ноги й зберегти бодай якусь дистанцію. Якщо я сяду ще ближче, Оля точно не зрозуміє. Та я і сам себе не розумів – просто дуже хотілося побути поруч. Якомога ближче.