Розділ 27

– Який чай будеш? – Паша поставив переді мною коробку, в якій щільними рядами тіснилася ціла колекція смаків. Штук двадцять, не менше.

У мене очі розбігалися. Назви були одна заманливіша за іншу: екзотичні суміші, ягоди, прянощі...

– Полуниця з ваніллю, – невпевнено обрала я.

– Точно? – він лукаво усміхнувся.

– Та вони всі цікаві! – я жартома схопилася за голову. – Ось чому тут маршмелоу намальований?

– Це щоб таких, як ти, заманювати. Чай класний, але від зефірок там тільки запах. Якщо хочеш спробувати все, тобі доведеться заглядати до мене на чаювання частіше. У нас такий не продають, це мені колега з-за кордону привіз.

Він підморгнув, а я на мить втратила дар мови. Заходити частіше? Та я ще з цим разом не до кінця розібралася.

– Полуницю з ваніллю, – вперто повторила я. Як-небудь переживу, якщо не дізнаюся смаку виноградного або полуниці з огірком.

Паша прибрав коробку й зайнявся чайником. Незабаром переді мною стояла чашка ароматного чаю, а сам він налив собі кави. Я мимоволі поглянула на настінний годинник – початок другої ночі.

– Ви ж не заснете після такого.

– Чому ні? – він зробив ковток, дивлячись на мене.

– Кофеїн і таке інше...

– Люба, він на мене давно не діє.

– Це ви зараз так думаєте, а потім ваше серце... – я осіклася, не договоривши.

– То ти що... хвилюєшся за мене? – голос Паші раптом став якимось нерішучим.

– Ну так.

Він підняв брову й завмер із таким виглядом, ніби за нього в цьому житті взагалі ніхто ніколи не переживав.

– Туплю, вибач, – він криво усміхнувся. – Ніколи від дівчат такого не чув. Навіть не знаю, як реагувати.

– За тебе ніколи не хвилювалися? – нахмурилася я.

– Хвилювалися, мабуть... просто не в таких дрібницях, – Паша опустив очі у свою чашку.

Я кивнула, не знаючи, що додати. Повітря на кухні розжарилося від недомовленості. Здавалося, зараз той самий момент, коли він готовий відкритися.

– А ти сам... хвилювався за інших?

– Не за всіх. Тому й не чекаю нічого у відповідь, – повільно промовив він, ніби зважуючи кожне слово.

– І вас це влаштовувало? – я знову не помітила, як перейшла на «ви», просто думки мчали швидше за слова. – Про ваші стосунки з усіма секретарками... це правда?

– Ні, – Паша раптом весело розсміявся. – З тобою у нас поки нічого не було.

Я задивилася на його усмішку, а наступної секунди відчула, як червонію від цього багатозначного «поки». Значить, він все-таки розглядав такий варіант... О боже.

– А з іншими? – невдоволено пробурмотіла я. – Який жах. Це ж як громадський транспорт, де побувала майже кожна.

Паша підніс чашку до губ, але так і застиг, вражений моїм порівнянням. А мене вже було не зупинити.

– Ну а що?! Якщо в дівчини було кілька хлопців, то все – караул, вона «зіпсована». А якщо у хлопця купа випадкових зв'язків, то він молодець? Так ось ні. Це відштовхує. І я не кажу зараз конкретно про себе, просто... це факт.

Паша гучно відкашлявся і відвів погляд, явно не знаючи, куди подітися від моєї прямоти.

– І я не кажу, що пишаюся цим.

– Але й не заперечуєте.

– Було діло, – визнав він із короткою усмішкою.

І чорт, як же мені подобалася його усмішка... Хотілося замовкнути й взагалі на нього не дивитися, аби він більше не демонстрував її так часто.

– Це було зручно, – продовжив Паша, дивлячись кудись убік. – Зате протягом пів року у мене був зв'язок тільки з однією дівчиною. Інших не бувало. Потім з другою... з третьою. Це не були офіційні стосунки, але я їм не зраджував. З іншими, звісно, фліртував – це хобі таке, дурне. Слухай, я ніби на допиті. Сам не розумію, навіщо виправдовуюся. Просто кажу як є. Можливо, вони не знали про мене всього, але ти тепер знаєш.

Я опустила очі до чашки. Краще б не знала. Тому що це було боляче – відчувати, що він мені подобається, тонути в його усмішці й відразу ж чути, що в нього «хобі» – фліртувати з усіма підряд. Хотілося встати й піти, але бігти було нікуди.

– Вже шкодую, що зачепила цю тему, – випалила я. – Ви цікава людина, але ці чутки, які виявилися правдою, все псують.

– Тим краще, – тихо відгукнувся Павло. – Може, я, навпаки, хотів усіх відштовхнути. А ті, хто залишалися... вони знали, на що йдуть.

Він знову ударив по найболючішому, і я просто замовкла, судомно стискаючи теплу чашку в руках.