Розділ 26

– Знайду тобі у що перевдягнутися, – кинув Паша і зник у своїй кімнаті.

Через напіввідчинені двері я бачила, як він зосереджено щось шукав у шафі. Речі на полицях лежали так акуратно, ніби їх спеціально вирівнювали. Я завмерла від подиву – ні в кого зі своїх друзів чи знайомих хлопців я не бачила такого фанатичного порядку. Ніколи б не подумала, що Павло – такий перфекціоніст.

Раптом він обернувся, тримаючи в руках сіру оверсайз-футболку.

– Ця наче не надто коротка, – він простягнув її мені й, помітивши мій ошелешений погляд, розсміявся. – Ти чого? Те, що в мене футболки складені під лінієчку, це зовсім не те, що ти подумала…

Він усміхався так відкрито й щиро, що вся моя напруга випарувалася. Ми зустрілися поглядами й несподівано для самих себе вибухнули гучним, майже істеричним сміхом.

– Це був поодинокий випадок! У мене просто настрою не було, – виправдовувався Паша. – Коли мені зовсім погано, я починаю прибирати.

– Це ж ідеально... – заворожено промовила я, не в змозі відвести від нього очей.

– Не впевнений. Батьки потім вічно нічого знайти не могли, коли я ще з ними жив. Тож у цьому більше мінусів, ніж плюсів.

– Тоді сподіваюся, що у вас не часто буває такий поганий настрій, – усміхнулася я.

Паша кивнув, його погляд на секунду став серйознішим.

– Ходімо далі.

Він заглянув у ванну і дістав із шафки свіжий світлий рушник. Варто було мені зробити крок всередину, як у ніс ударив приємний запах кондиціонера для білизни – тут теж усе дихало чистотою.

– Рушник, – урочисто проголосив він, указуючи на нього так, ніби я бачила цей предмет уперше в житті.

– Дякую, – я прикусила губу, щоб не розсміятися знову. – Можна я зараз прийму душ? Буквально три хвилини, чай навіть охолонути не встигне.

– Так, звісно.

Паша втомлено відкинув назад своє світле волосся. У цей момент він виглядав таким незвично милим, що я на мить забула, як дихати. Він зник на кухні, а я зачинилася у ванній, сама не розуміючи, що зі мною відбувається. Його поведінка, яка раніше здавалася мені дивною, тепер виглядала цікавою і... напрочуд турботливою.

Я стала під гарячі струмені води. Тіло нарешті розслабилося, думки пливли повільніше. Мені було так добре, що виходити зовсім не хотілося, але я вчасно згадала про чай. Швидко намилилася гелем із нейтральним свіжим запахом і змила макіяж знайденими на столику серветками. Мимоволі я обнишпорила поглядом полиці – жодної жіночої дрібнички, жодного зайвого тюбика. Ця деталь відгукнулася всередині дивним полегшенням. Чорт, і знову я про це думаю!

Я натягнула його футболку, яка була мені до середини стегна, і вийшла у вітальню, притискаючи свої речі до грудей. Паша якраз закінчував розправляти диван. Він уже застелив постільну білизну і витягнув пухнасту ковдру.

– Мило, – усміхнулася я, розглядаючи результат його праці. – Не знала, що ви такий гостинний.

– Та я і сам не знав, – з усмішкою відгукнувся він. – Ну що, ідемо на кухню?

Я акуратно склала свій одяг на пуфик і пішла за ним. Замерла біля холодильника, знову озираючись.

– Допомогти чимось?

– Ні, просто сідай, – він указав підборіддям на м’який кухонний диванчик.

Я не стала сперечатися й сіла, спостерігаючи за його рухами. Паша був у простій білій футболці, яка вигідно підкреслювала його міцну спину й сильні руки. Він і справді був дуже привабливим. І в цей момент я чітко усвідомила, що мені треба триматися від нього якомога далі. Це буде останній раз, коли ми проводимо час ось так.

Не вистачало ще закохатися в цього бабія, дозволити собі зайвого, а наступного дня отримати звільнення просто тому, що гра закінчилася.