Розділ 25

Я стояла біля воріт в очікуванні таксі, і в голові крутилася думка про те, як же швидко я здалася. Наче й не збиралася до нього, знала, що почуватимуся ніяково, адже Павло Вікторович – мій начальник... Але десь глибоко всередині я визнала, що хочу поїхати. Це не мало нічого означати, просто... так було спокійніше.

У машині я міцно стискала телефон. Досить з мене втрат на сьогодні. Паша скинув адресу майже миттєво, і поки таксі мчало нічним містом, я заворожено спостерігала, як вогні ліхтарів освітлюють вулиці й іноді б'ють в очі.

Мене висадили біля багатоповерхівки в районі, де я, здається, ніколи раніше не бувала. Було темно. Я розгублено озирнулася, намагаючись зорієнтуватися, де потрібний під’їзд, але гадати довго не довелося. Масивні двері відчинилися, і на порозі з’явився Павло. Він вийшов, чекаючи біля входу.

– Зустрічати мене вийшли? Як мило, – пробурмотіла я, аби тільки порушити незручну тишу.

Паша лише мовчки притримав двері. Коли я протискалася повз нього у вузькому отворі, ми на мить опинилися майже впритул. Я шкірою відчула тепло, що йшло від нього, через що серце забилося частіше. Ступивши крок у під’їзд, я дочекалася, поки він зачинить двері.

– Ходімо. Не впевнений, що ти швидко знайшла б квартиру сама.

Він пішов першим, і я була йому за це вдячна. У моїй короткій сукні підійматися сходами попереду чоловіка – не найкраще рішення. Ми піднялися на другий поверх. Клацнув замок, і Паша жестом запросив мене всередину.

У передпокої панував затишний напівморок, який розбавляло яскраве світло з кухні. Я скинула кеди й ступила на невеличкий килим.

– Тобто... нічого страшного, якщо я переночую тут? – про всяк випадок уточнила я, поправляючи сукню.

– Звісно. Чому б і ні? – Паша обернувся й усміхнувся. – Чудовий привід поспілкуватися ще трохи. Змерзла, мабуть? Піду чайник поставлю.

Я пішла за ним, відчуваючи, що підлога була з підігрівом. Приємне тепло миттєво розійшлося тілом, викликаючи мурашки. Кухня була у світлих тонах, із сучасною технікою та ідеальним порядком. Я б подумала, що він тут взагалі не живе, якби не забута біля раковини дощечка з ножем. Не знаю, сам він підтримує таку чистоту чи хтось допомагає, але сам факт мене вразив.

– Давай спочатку проведу тобі екскурсію, – запропонував Паша, поставивши чайник. Він ледь торкнувся долонею мого попереку, спрямовуючи до виходу з кухні. Жест був миттєвим, але обпалюючим. – Значить, так: туалет і душ тут, – він указав на вузькі двері в коридорі. – Далі – моя кімната. Але там нічого цікавого. Йдемо далі, тут вітальня.

Ми увійшли до просторої кімнати, оформленої в глибоких темних тонах. Великий диван, стильний журнальний столик, пуфи для ніг під боком. Величезний телевізор, весь інтер’єр виглядав дорого й зі смаком, але при цьому тут було напрочуд затишно.

– Є ще гостьова, – Паша відчинив наступні двері. Я мигцем побачила шафу й полиці, але роздивитися майже не встигла. – Але там диван не дуже, гості вічно скаржаться, що спина болить. Тож можу постелити тобі тут, у вітальні.

– Давай...те.