Розділ 24

Паша

Дібравшись додому, я скинув кросівки й одразу поплентався до дивана. Сил не було навіть на те, щоб переодягнутися. Ми ж до тих посиденьок із дівчатами ще потанцювати встигли, тож тепер у всьому тілі гула втома. Я заплющив очі, провалюючись у сон, як раптом тишу розрізав дзвінок.

Це була Оля. Я стривожено вскочив, миттєво струсивши дрімоту. Просто так о такій годині не дзвонять.

– Що сталося? – запитав я.

– Я сумку забула в таксі, – випалила вона. – Олег поїхав далі, мабуть, уже вдома, але я не можу до нього додзвонитися в інстаграмі. Дай його номер? Батьки ще не повернулися, а ключі залишилися в сумці. Коротше, я не можу потрапити в дім.

Мозок міркував туго, я навіть пропустив частину її пояснень, зачепившись за головне: їй потрібен номер Олега. Сама ця думка викликала всередині різкий протест. Не хочу я давати їй його номер. Геть не хочу.

– Ем... – видихнув я. – Давай я сам йому наберу і про все дізнаюся. На всяк випадок запиши мою адресу. Раптом що – приїдеш до мене, а завтра знайдемо твою сумку.

– Може, краще даси адресу Олега? Я з’їжджу до нього…

Ця ідея здалася мені ще гіршою. Тільки нічних візитів до нього додому не вистачало. Не здивуюся, якщо вся ця ситуація – частина його хитромудрого плану. Але й відмовляти прямо було незручно.

– Я йому зараз сам зателефоную, будь на зв’язку.

Я відключився. Рука з телефоном безсило впала на диван. Ну й ситуація. Хоч самому зривайся і їдь до того Олега, аби тільки сумку забрати. Набрав друга – той відповів підозріло бадьоро.

– Ти придурок, ти з її сумкою поїхав! – випалив я.

– Та вона сама її забула, – почувся в слухавці задоволений голос Олега.

– Доїхав уже? Сумка в тебе?

– Так. Думав, може, сама приїде забирати...

– Не приїде, – відрізав я. – Забудь усе, що було цього вечора. Сумку завтра вранці привезеш мені. Зрозумів?

– Розкомандувався, – усміхнувся друг. – А я ж знайшов чудове рішення.

– Не напружуйся. Якщо вона дзвонитиме чи писатиме – не відповідай. Все одно ти до неї не поїдеш через усе місто.

– Не поїду.

– Ну от і йди спати.

Я скинув виклик, встав із дивана і почав міряти кімнату кроками. План, що виник у голові, спочатку здався диким, але з кожною секундою подобався мені дедалі більше. Я знову набрав Олю.

– Так? – у її голосі відчувалася така безнадія, що мені стало її шкода.

– Приїжджай до мене, – видав я.

– Смішно.

– Я серйозно. Таксі зараз викликаю, адресу скину повідомленням. Твою адресу я знаю. Олег уже спить, він твою сумку мені вранці занесе.

Тиша на тому кінці затягнулася. Я буквально відчував, як вона шукає інші варіанти.

– Слухайте, Павле Вікторовичу, мені незручно... Я можу до Кіри поїхати. Це якось... ненормально.

– Найнормальніше, що може бути, – я несвідомо натягнув легку усмішку. – Начальник просто хоче виручити підлеглу. Побуваєш у моїх хоромах, спатимеш у моїй футболці... Хіба не заманливо? Обіцяю зробити тобі найсмачніший чай.

– Ви ж його не п'єте. Звідки він у вас?

– А от і п'ю. Хочеш перевірити, який саме?

Я знав, що на таке вона ведеться. Оля вічно бурчала, що я нищу шлунок кавою, і варто було заговорити про правильні напої, як її інтерес взяв гору над обережністю.

– Добре. Скидайте адресу.

Я не зміг стримати посмішку. Відключився, написав їй повідомлення і почав шукати таксі. У мене залишалося хвилин двадцять. Не знаючи навіщо, я кулею влетів у душ, переодягнувся в найчистіший домашній одяг і вихором пройшовся квартирою, перевіряючи порядок. Наче чисто. Можна кликати дівчину в гості. Давно я так не метушився... Просто здавалося, що така, як Оля, знепритомніє навіть від найменшого безладу.

У будь-якому разі, я був задоволений. Друг усе підготував для себе, а пощастило мені.