Розділ 23

Ми вийшли на вулицю, і нічне місто зустріло нас приємною прохолодою. Попри те що стрілки годинника давно перевалили за північ, на вулицях було людно: компанії молоді, сміх, світло ліхтарів і далекий гул автівок. У небі яскраво сяяли зорі, а десь у густій траві біля дороги співали цвіркуни.

Кіра, щойно побачивши машину свого Кирила, обійняла мене на прощання і, коротко кивнувши хлопцям, утекла. На диво, вона навіть не стала читати Паші нотації – мабуть, довіряла йому більше.

– Таксі викликав? – уточнив Олег у друга.

– Ага, написали, що буде хвилин за двадцять.

– Довго, – Олег хитнув головою. – Нам за п’ять обіцяли. В принципі, могли б на одному поїхати, але я не хочу намотувати кола. Хоча... можна було спочатку тебе підкинути.

– Або спочатку Олю, потім тебе, а тоді вже мене, – задумливо протягнув Паша.

Я слухала їх упіввуха, але чомусь мені здалося, що Паша не дуже хотів залишати мене наодинці зі своїм другом. Чи це мені просто хотілося так думати?

– Та не хвилюйся ти так, бережи час, босе, – підколов його Олег, по-дружньому ляснувши по плечу.

Коли з-за рогу з’явилися вогні нашого таксі, я раптом занервувала. Прокручувала в руках ремінець сумки й розглядала зірки, намагаючись вгамувати раптове тремтіння. Тіло, що ще зовсім недавно палало після танців, тепер відчувало тільки холод. Я стиснулася, непомітно переминаючись із ноги на ногу.

Машина загальмувала прямо перед нами. Хлопці обмінялися рукостисканнями, і раптом я почула тихий голос Паші:

– Олю не ображай. Вона моя... – він на секунду затнувся, впіймавши мій ошелешений погляд, і відразу додав: – Секретарка моя. Вона мені дуже потрібна.

Я усміхнулася і пірнула в салон. Олег, усупереч моїм очікуванням, не сів попереду, а вмостився поруч зі мною на задньому сидінні. Машина рушила. Я відкинула голову на спинку і заплющила очі – втома навалилася раптово, а в затишному теплі салону нестерпно захотілося спати.

– Побачимося ще? – запитав Олег, присунувшись ближче. Я відчула тепло його плеча.

– Не знаю, можливо, – я невизначено знизала плечима. Компанія була непоганою, але я не була впевнена, що хочу продовження.

– Дай свій інстаграм, – він простягнув мені смартфон.

Це було краще, ніж давати номер телефону. Я швидко знайшла свій профіль, він натиснув «підписатися», і я вирішила, що вивчу його сторінку завтра.

– Я раптом усвідомив, що ми майже і не поговорили, – заявив він. – Хотілося б дізнатися тебе ближче.

– Якось іншим разом, – я не стримала позіхання. – Зараз мені ліньки навіть дихати.

– Вірю. У самого через роботу режим вирівнявся так, що о десятій уже хилить на сон.

Я здивовано підняла брову. Думала, такий, як він, спить до обіду.

– І хто ж ти у нас за професією? – ліниво поцікавилася я.

– Тренер, – він підморгнув. – Тож, якщо знадобиться допомога в залі – звертайся. З тобою я б позаймався... просто так.

І знову усмішка сама собою розпливлася на обличчі. Ні, спорт і я – поняття несумісні. Я люблю пострибати під музику вдома, спалюючи зайві калорії, але потіти в залі на очах у всіх – точно не моє. На щастя, фігура дозволяла обходитися без тренажерів, тож пропозиція Олега мене не зачепила, але було приємно.

– Можливо, колись.

Хоча в глибині душі я розуміла, що до нього я точно не піду. Напевно, він до всіх клієнток так підбиває клинці.

Коли таксі зупинилося біля моїх воріт, я ніяково завмерла, не знаючи, чи доречні тут прощальні обійми.

– Дякую, що підвезли, – промовила я. – І за компанію. Побіжу.

– Давай, – Олег провів мене довгим, уважним поглядом.

Я відчула, як червоніють щоки, швидко вискочила з машини й жадібно вдихнула нічне повітря. Опинившись у дворі, рука звично смикнулася до плеча, і в цей момент серце впало кудись у п'яти.

– Чорт! – скрикнула я в порожнечу двору.

Сумка. Я залишила її на сидінні. А в сумці – ключі. А вдома нікого немає, бо батько з Аллою поїхали з ночівлею і повернуться тільки завтра. Я завмерла перед зачиненими дверима, розуміючи, як сильно облажалася.

Тремтячими пальцями я відкрила інстаграм і набрала повідомлення Олегу. Але статус, що він давно не заходив у мережу, не змінювався. Залишалося тільки сподіватися, що він перевірить телефон відразу, як доїде. Але якщо ні?

У мене не було його номера. Зате він був у Паші. Я ніколи не думала, що мені справді доведеться дзвонити босу посеред ночі з таким ідіотським проханням...