Розділ 19

На столі, який зайняли хлопці, стояли дві порожні склянки. Паша одразу влаштувався біля стіни на м'якому дивані, а Кіра розмістилася навпроти. Я вже збиралася сісти поруч із подругою, але Олег мене випередив – він миттєво зайняв місце біля неї. Мені нічого не залишалося, окрім як сісти до Паші. У такій атмосфері близькість боса відчувалася особливо ніяково.

– Давайте ми вас нагодуємо, – запропонував Паша, вивчаючи нас поглядом.

– Та ми не голодні, – швидко відповіла я, намагаючись зберігати дистанцію.

– А я б з'їла чого-небудь, – рішуче перебила Кіра і потерла долоні. – Якщо ви платите, звісно.

– А ти все така ж, – усміхнувся Паша. – Невже Кирило грошей на їжу не дає?

– Я і не просила, – вона театрально надула губи. – Між іншим, я теж непогано заробляю, якщо ти раптом забув.

– Вірю.

На цьому їхня суперечка припинилася, і повисла пауза. Я почувалася зайвою, адже у них явно були свої спільні таємниці. Вони говорили загадками, підколювали одне одного так, ніби були знайомі вже цілу вічність. Мені ж усі ці деталі були невідомі.

– Їсти хочу страшенно, – прокоментував Олег, гортаючи меню. – Може, піцу?

– Давайте, – кивнув Паша. – І ще щось випити. Вибирайте.

Я втупилася в меню, намагаючись не дивитися по сторонах, і знайшла якийсь коктейль із привабливим складом. Олег махнув офіціантці; вона прийняла замовлення, зробила кілька поміток у блокноті й відразу розчинилася в натовпі. Не знаю, скільки доведеться чекати, але, судячи з буркотіння у животі, я справді була голодна.

Я відкинулася на спинку дивана, поправляючи сукню, і раптом відчула легкий дотик до плеча. Тільки зараз помітила, що Паша закинув руку на спинку дивана і тепер ледь не обіймав мене. Я відразу відсунулася подалі, лише б не відчувати ці дотики.

Кіра захоплено про щось сперечалася з Олегом, але я остаточно втратила суть їхньої розмови. Паша, здається, теж занудьгував. Коли нам принесли напої, він першим потягнувся до своєї склянки та звернувся до мене: 

– Пропоную випити за зустріч. Де б ми ще отак перетнулися?

– Хотілося б, щоб тільки в офісі, – я демонстративно взяла свою склянку.

– Відпочити від мене думала? – Паша понизив голос до шепоту, і моє серце зрадницьки пропустило удар. – І не мрій.

Він цокнувся зі мною і зробив ковток. Я не одразу вийшла із заціпеніння – все ніяк не могла розібратися у своїх почуттях. Поруч із ним я постійно тупила, і цей момент не став винятком.

– Шкода, – нарешті видавила я сміливу посмішку. – Хіба в офісі ми одне одному не набридаємо?

– Та я тебе там майже не бачу, – Паша розвернувся до мене всім корпусом. – Могла б частіше заглядати.

– Боюся навіть запитати – навіщо?

– Скрасити мою самотність, – загадково відповів він. – Вислухати мої вимоги особисто, а не в сухому повідомленні. Хіба так не зручніше?

Я опустила очі. Музика тут гриміла не так сильно, тому кожне його слово виразно вкарбовувалося в пам'ять. Я не знала: він знущається, нахабно натякає на щось чи в цьому немає жодного прихованого сенсу?

– Ще не зрозуміла, – чесно відповіла я.

– Ось потім і перевіримо. А тепер давайте вип'ємо! – Паша нарешті звернувся до всієї компанії.

Ми підняли склянки, і дзвін скла розчинився в бітах нової пісні.

– Часто тут буваєте? – запитав Олег, з цікавістю поглядаючи на мене.

– Ні, – випалила я, не подумавши. – Ми домашні.

Паша, котрий якраз робив ковток, поперхнувся і закашлявся. Я ледь не смикнулася поплескати його по спині, але він впорався сам. Відкашлявшись, промовисто подивився на друга:

– З якою метою цікавишся? Сподобалося з Кірою сперечатися?

– О ні, цього мені на сьогодні вистачить, – усміхнувся Олег, блиснувши своєю посмішкою, і знову глянув на мене.

У цьому короткому погляді я прочитала явний інтерес. Здається, Кіра так «заговорила» його, що у бідолахи закипів мозок, і він вирішив відволіктися. Проте я пообіцяла собі, що більше в цей клуб ні ногою. Якби я тільки знала, що зустріну тут Пашу, не виходила б із дому.