Розділ 14

Я не одразу збагнула, що саме мав на увазі Павло, але остаточно втратила дар мови, коли він неквапливо почав стягувати толстовку. Він якось недбало перехопив тканину біля плечей, а я зовсім розгубилася, коли з'явився його голий живіт. Я мимоволі вп’ялася поглядом у кубики преса та підтягнуте тіло, яке так приковувало увагу.

Павло трохи заплутався в капюшоні й не одразу звільнив голову. На щастя, у цей момент його очі були приховані тканиною, і я дуже сподівалася, що він не бачив, як жадібно я його розглядаю. Нарешті я змусила себе відвернутися, завмерла боком і почала блукати очима по стінах, не знаючи, куди себе подіти. Чорт, а він гарячий. Тепер я, здається, почала розуміти, чому та дівчина так засмутилася через розрив.

– Я, мабуть, піду, – випалила я, коли Павло кинув зіпсовану річ на крісло і ступив крок у мій бік.

Напевно, я була червона, як помідор. Серце гучно калатало, і я сама не могла зрозуміти причину такої реакції. До того ж на його обличчі розпливлася та сама нахабна усмішка, яка лякала й бентежила мене ще сильніше.

– Ти чого? Давно напівголих чоловіків не бачила? – усміхнувся він, скорочуючи дистанцію ще на пару кроків.

– Не бачила, – важко ковтнула я, дивлячись у підлогу. Останні пів року мені точно було не до того.

– Ну то дивись, – видав Павло, стоячи вже зовсім поруч. – Можеш навіть помацати.

– Утримаюся! – я ледь не відскочила до дверей.

Піти ось так просто було б неправильно, тому я спробувала повернути собі залишки впевненості й подивилася йому в очі. Павло на мить опустив погляд нижче, і я відразу випалила:

– Свою сорочку не віддам!

– Та ось і я думаю – розмір замалий, – розсміявся Павло. – У мене в машині нова футболка валяється. Принесеш?

– Угу, – видихнула я, відступаючи ще на пів кроку.

На щастя, він перемикнув увагу на ключі, що лежали на столі. Швидко підійшов і вклав їх мені в долоню. Судячи з емблеми – Тойота. Цієї інформації мені було достатньо, і я вже розвернулася, щоб утекти, як він гукнув мене:

– Чорна така. Давай я тобі хоч номер продиктую, а то зламаєш ще чужу тачку.

Я покрутила ключі в руках, намагаючись запам'ятати цифри, коротко кивнула і буквально вилетіла з кабінету. У приміщенні стало якось занадто гаряче. Я кинулася до сходів, вийшла з будівлі й попрямувала на парковку. Серед десятка машин швидко знайшла потрібну, звіривши номери.

Відчинила авто, забралася колінами на м'яке шкіряне крісло і зазирнула назад. Справді, там лежала запечатана чорна футболка. Схопивши її, я захлопнула двері, відійшла на пару метрів, а потім повернулася перевірити – чи точно спрацював замок. Клята параноя.

Швидким кроком я повернулася в офіс і зазирнула в кабінет. Двері все ще були відчинені. Павло сидів на краю столу, гортаючи щось у телефоні. Однією рукою він спирався на стіл позаду себе, і ця його розслаблена, але напрочуд граційна поза знову вибила мене з колії. Я чесно намагалася не дивитися зайвий раз, але очі самі собою шукали рельєф його плечей.

– Ось, – я простягнула йому футболку.

– Чудово, дякую, – Павло підвівся і взявся розпечатувати пакет.

Я знову "затупила" і не пішла одразу. Немов заворожена, дивилася, як він дістає річ, але тепер мій погляд був прикутий саме до футболки. Хотілося дізнатися, що на ній зображено. Виявилося – просто якийсь напис. Зрозумівши, що пауза затягнулася, я видала:

– Піду попрацюю.