Розділ 13

Паша

Голова від роботи вже йшла обертом. Мені на очі потрапила одна цікава автівка, і я ніяк не міг вирахувати, наскільки вигідно її брати. Якщо вкласти трохи грошей і грамотно модернізувати, можна було б виручити пристойну суму. Але історія в неї була каламутна, та й із перегоном виникли б проблеми.

Наші майстри, звісно, з будь-якого металобрухту можуть зробити скарб, причому іноді з мінімальними вкладеннями. Головне – знати, де шукати запчастини й на чому робити акцент. У теорії я розуміюся чудово, а ось у практику вникати не любив – копатися в папірцях і контролювати процеси мені подобалося більше. А якщо щось упущу – не біда, помічників вистачає.

Варто було копнути глибше, як з’ясувалося, що ця тачка побувала в серйозній аварії. Репутація у неї погана, тож я вирішив не ризикувати. У нас і так добра вистачає, треба шукати щось по-справжньому унікальне.

Я подивився на чашку охололої кави, яку приносила Ольга, але погляд сам собою перескочив на каву із сиропом, яку вона не допила. Вирішив, що доп’ю я. Підтягнув до себе, зробив ковток і задоволено видихнув. Холодна кава з вишнею бадьорила не гірше за гарячу, хоча серце від такої кількості кофеїну та недосипу забилося трохи частіше.

Тільки-но я знову втупився в монітор, як двері з гуркотом розчинилися. Я рефлекторно вскочив. На порозі стояла Лариса, моя колишня секретарка. Ніздрі її роздималися від люті, а погляд був таким, що, здавалося, я зараз просто спопелію на місці.

– Попався, – процідила вона, повільно наближаючись.

Я навіть розгубився. Не те щоб я боявся жінок, але у Лариси були такі довгі й гострі нігті, що я серйозно побоювався за цілісність свого обличчя. І не дарма. Вона різко скоротила дистанцію і вліпила мені дзвінкого ляпаса. Щоку миттєво обпекло. Я приклав до обличчя холодну долоню і мовчки подивився на неї.

Дівчина важко дихала, підшукуючи слова болючіше.

– Мудак ти, Пашо, зрозумів? – нарешті видала вона, відкинувши назад своє довге волосся, зібране у хвіст. – Я думала, що все зміниться! Наївно вірила, що я для тебе та сама, єдина. А ти...

Сперечатися з нею не хотілося. Лариса ж із першого дня все чудово розуміла – сама загравала і готова була на все, аби я її взяв. І не тільки на роботу.

Вона пропрацювала у мене місяці чотири, все було стабільно: ми були не просто колегами, іноді ділили ліжко, але нічого більшого я їй не обіцяв. Спочатку її це влаштовувало, а потім почалися розмови про сім'ю та дітей. Я не міг відповісти взаємністю. Вона образилася, звільнилася, а тепер ось вирішила влаштувати тріумфальне повернення.

– Невже ти чекала чогось іншого? – тихо запитав я. – Ми ж про все домовилися з самого початку. Що зараз не так?

– Та все! – рявкнула вона. – Ти просто клятий бабій!

Я не стримав усмішки – нічого нового. Розмова зайшла в глухий кут, але найгіршим було те, що Лариса не зачинила за собою двері. І звісно, саме цієї миті в кабінет зазирнула Оля. Вона завмерла на порозі, переводячи розгублений погляд із мене на Ларису, явно не розуміючи, кому з нас сильніше потрібна допомога.

Лариса, помітивши нову секретарку, зробила кілька кроків до неї й, вперши руки в боки, випалила:

– До тебе він теж уже під спідницю ліз? Не ведися. Йому швидко набридне, він тебе кине, а потім ще й звільнить.

– Ну, якщо після такого мене звільнять, то... – несподівано озвалася Оля.

Здається, вона бовкнула це несвідомо, і я вкотре переконався, що робота в мене для неї – не межа мрій. Може, вона просто намагалася мені допомогти?

– Так! – не вгамовувалася Лариса. – Йому секретарки тільки для одного й потрібні. Озирнутися не встигнеш, як опинишся на моєму місці.

Я зціпив зуби. Застосовувати силу не збирався, але виставити її хотілося. Та перш ніж я встиг щось вдіяти, Лариса схопила зі столу чашку з охололою кавою і хлюпнула мені просто в обличчя. Рідина потрапила на підборіддя та груди. Я відчув, як біла толстовка миттєво намокла і неприємно прилипла до тіла.

– На все добре! – кинула Лариса на прощання і вилетіла з кабінету, гучно грюкнувши дверима.

Я витер обличчя долонею і подивився на Ольгу. Ситуація – гірше не придумаєш. Але найбільше мене бісило те, що моя улюблена толстовка з кактусом безнадійно зіпсована кавовою плямою. У такому вигляді працювати не можна.

Я усміхнувся, дивлячись на свою секретарку:

– Ольго, як ви ставитеся до чоловічого стриптизу?

Вона нахмурилася, явно не розуміючи, до чого я це веду.

– Не знаю... не бачила...

– Значить, зараз доведеться.