Розділ 12

Другий робочий день розпочався підозріло спокійно. Я прийшла першою: кабінет боса був ще зачинений, тому вирішила витратити вільний час на прибирання. Стіл за монітором припав тонким шаром пилу, та й фікус у кутку натякав, що його листя давно не бачило вологої ганчірки.

У нас була невелика комірчина для інвентарю, але прибиральниці там не з’являлися. Можливо, вони приходили вечорами, та і я думала, що чистота мого робочого місця – це моя відповідальність. Тому знайшла ганчірку і взялася наводити марафет.

– Привіт, – раптом пролунав голос Паші.

Я здригнулася, подумавши, що він говорить телефоном, але ні – це було адресовано мені. Він кинув вітання на ходу, не відриваючи погляду від якогось аркуша паперу. В одній руці рюкзак, очі опущені, вигляд злегка пом’ятий. Сьогодні на ньому була біла толстовка з кактусом і чорні джинси. На вулиці, попри літо, йшов дощ, тож такий одяг здавався логічним, та я все одно здивувалася.

Звикла, що мій батько та його оточення завжди при повному параді: сорочки, піджаки, краватки. Мене й саму привчали до класики. Ось і сьогодні я приперлася у спідниці – вона була трохи коротшою за вчорашню, але все одно виглядала пристойно. Волосся знову заплела у два колоски: зручно, красиво, і нічого не лізе в обличчя.

– Доброго ранку, – випалила я у відповідь.

Павло зник у кабінеті, а я, повернувши ганчірку на місце, сіла за стіл. Варто було ввімкнути комп'ютер, як начальник знову з’явився на порозі з величезною папкою.

– Ось, – він поклав її переді мною. – Ознайомся.

Я ледь не зойкнула. Там було так багато сторінок.

– Для чого? – уточнила я. – Ви мені іспит влаштуєте?

– Ні, я й сам там не все знаю, – він запустив пальці у волосся. – Прочитай перші двадцять сторінок, решту – за бажанням. Там уся звітність, просто щоб ти розуміла структуру. І ще: треба моніторити одну деталь. Якщо спливе у продажу – одразу біжи до мене. Я скину тобі параметри на пошту. Це дуже важливо, оновлюй сайт кожні п’ять хвилин.

Я розгублено кивнула. Він пішов, а я занурилася в читання. Від кількості цифр і термінів голова пішла обертом. Кілька разів довелося перериватися на замовлення кави – дивно, але Павло виходив до мене особисто, щоб повідомити про свої бажанки. Невже боїться, що я знову застукаю його в дивних шкарпетках чи ще за чимось цікавішим?

Походи до чайника стали для мене єдиною можливістю розім’ятися. Я вже і стоячи читала, і кроками кабінет міряла, постійно оновлюючи сторінку сайту. Назва цієї унікальної деталі, здається, скоро буде мені снитися в нічних жахах – так сильно хотілося її знайти.

Чергова вібрація телефону змусила мене здригнутися.

«Кава звичайна» – прийшло повідомлення від Павла.

Хоч якась різноманітність. Я відклала папери й зайнялася напоєм. Цього разу поклала зовсім крихітну порцію кави – він і так був занадто бадьорим, страшно уявити, що буде далі.

Я постукала, але, мабуть, занадто тихо. Зайшла і застигла на місці: Павло стояв біля тумби та щось підливав у чашку з маленької пляшечки. Я ледь тацю не впустила. Він розмовляв телефоном, але, побачивши мене, заціпенів на секунду і кинув у трубку:

– Передзвоню.

Начальник натиснув відбій і подивився на мене з хитрою посмішкою.

– Прийшла мила дівчинка Оля. Будеш мою каву?

– Ні, я вам іншу принесла, – швидко відповіла я.

– Та годі тобі, – він усміхнувся і, поки я ставила тацю, підсунув свою чашку до мене. – Ти тільки принюхайся.

Я фиркнула, з підозрою дивлячись на темну рідину.

– Хочете мене підставити та вигнати? Я не буду це пити.

Обличчя Павла раптом посвітлішало, ніби він тільки зараз зрозумів причину мого страху.

– Це не те, про що ти подумала! Мені не можна, я ж за кермом. Це айс-кава з вишневим сиропом. Я про минулу чашку забув, от і вирішив її врятувати добавками. Тепер чекаю, коли про цю забуду, – він кивнув на гарячу каву, яку я щойно принесла. – З нею теж так зроблю. Ну що, спробуєш?

Я взяла чашку й обережно вдихнула аромат. Пахло вишнею. Під його зацікавленим поглядом я зробила ковток. Спочатку відчула різку гіркоту, а потім на язиці розкрився вишневий смак.

– М-м, – я хитнула головою. – Незвично.

– І бадьорить, – додав Павло.

– Мені здається, вам пора зав’язувати з кавою. Ви й так... занадто активний. У вас кава замість батарейок? Ви взагалі без неї виживаєте?

– Не замислювався, – чесно відповів він.

– А дарма. Це ж тільки день.

– Уявляєш, що ввечері буває? Або вночі? – підморгнув він.

Я на мить розгубилася. Це він так залицяється чи просто у нього такий дивний гумор?

– Не хочу уявляти, – відрізала я.

– Дарма, – Павло підвівся і потер долонею шию. – На масаж, я так розумію, можна не розраховувати?

– Правильно розумієте, – я теж встала. – Ви ще не настільки втомилися.

– Гаразд, запитаю ввечері.