Розділ 11

Паша

Після роботи я одразу поїхав додому. Холодильник у мене не був порожнім, тож у магазин заїжджати не став, хоча зазвичай любив прикупити на вечір щось смачненьке. І обов’язково солодке. Тільки в цьому я нікому не зізнаюся – імідж не той. Від чипсів чи інших солоних смаколиків мене верне, а ось за хорошу шоколадку до чаю чи шматок торта душу готовий продати.

Я зупинився біля свого гаража, який був за пару кроків від дому, загнав туди машину й поплентався до під’їзду. Сонце вже не так палило, теплий вітер приємно холодив шкіру, тож я закотив рукави сорочки ще вище.

Завалившись у квартиру, я першим ділом скинув кросівки й рухнув у вітальні на диван. Спав я паршиво, і зараз утома навалилася з новою силою. Погляд ліниво ковзнув по полицях із книжками – там рівними рядами стояли серії детективів. Я скуповував їх одразу в день виходу: люблю цього автора за те, як він уміє тримати в напрузі до останньої сторінки. Помітив на телевізорі шар пилу й поморщився. Треба б протерти. Взагалі я люблю порядок, іноді навіть занадто, але часом на мене накочує «творчий безлад», у якому я іноді можу почуватися набагато краще.

Я лежав, закинувши руки за голову, і розглядав своє відображення в глянцевій натяжній стелі. Обличчя виглядало виснаженим. Хоча мені гріх скаржитися – дехто віддав би чимало за те, що маю я. Тільки от вони не знають, скільки за цим стоїть праці.

Батько нарешті зміг відійти від справ, перекинувши все управління на мене. З плюсів – у команді були всі свої й допомагали постійно. Та й квартиру батьки мені купили одразу після універу – ту, яку я сам обрав. Це була чудова мотивація: я вийшов з університету не тільки з житлом, а ще й з чудовою освітою. З кожним роком я все сильніше втягувався в бізнес, і тепер робота більше не здавалася мені каторгою. Скоріше – сенсом життя.

У двері подзвонили. Я глянув на годинник і неохоче підвівся. Навіть у вічко дивитися не став – і дарма, бо на порозі стояв батько.

– І тобі добрий день, – видихнув я, пропускаючи його всередину. – Щось серйозне?

– Та так, запити в одного клієнта надто вже високі. Я потрібну машину вже кілька місяців шукаю, – батько пройшов у коридор. – Я ж тобі кидав інформацію на пошту. Дивився?

Я задумливо почухав потилицю, відводячи погляд.

– Синку? – невдоволено буркнув він, запускаючи пальці у своє трохи посивіле волосся. Колір у нього був набагато темніший за мій – я явно вдався в матір, а от очі в нас були однакові. Пронизливо-блакитні.

– Дивився, – відмахнувся я. – Моя попередня секретарка Лариса теж постійно моніторила ринок. Глухо.

– А ти сам?

– А в мене роботи мало? – я різко подивився на нього. – Колись поглядав, потім забив. Це ж твій клієнт, на мене його не перенаправляли. І взагалі, тату, ти ще років тридцять будеш при доброму глузді, сам упораєшся.

– Ну, ти не перегинай, – втомлено відповів він, і на його чолі прорізалися зморшки. – Мені майже шістдесят.

– Саме так, – підтвердив я свою думку. – Просто нагадую, що ти ростив не робота. У мене теж є життя за межами офісу. Особисте життя, між іншим...

– Ось про це я і хотів поговорити, – заявив батько, проходячи у вітальню і на ходу розстібаючи куртку. І як йому не жарко?

Він усівся на диван і мигцем озирнувся. Я завмер у дверях, шкодуючи, що все-таки не витер той пил. Батьки в мене на порядку схиблені, а в мене він буває тільки під настрій.

– Коротше, бабуся Лідія знову на той світ зібралася, – ошелешив мене тато. – І в неї істерика: мовляв, онук досі один, нічого серйозного у стосунках не має. Ти ж нас із жодною дівчиною так і не познайомив.

– Ось тому й не знайомив, – пробурчав я. – Не хочу потім вислуховувати її коментарі.

– Та годі тобі, вона прийме будь-який твій вибір.

– Це вона зараз так каже, – я усміхнувся. – Їй просто нудно, хочеться драми в реальному житті.

– Та її справді хвилює, що тобі тридцять два, а ти не одружений!

– А що ж вона у свої дев’яносто до нормальних серіалів не добралася? Дивиться нудоту всяку, а потім за нею життя міряє.

– Вона у нас сучасна жінка, – батько безцеремонно закинув ноги на пуф.

Я похитав головою. Бабуся в мене колоритна дама: вічно в яскравих хустках і спідницях, від яких в очах рябіє. Повчаннями вона могла дістати й мертвого, тому останні пару років я скоротив наше спілкування до мінімуму і був щасливий. І ось – знову почалося.

– Коротше, тату, чого ти від мене хочеш?

– У неї скоро день народження. Вона хворіє, хандрить... І, як вона висловилася, перед смертю хоче познайомитися з твоєю дівчиною, щоб піти зі спокоєм на серці.

– Вона це каже перед кожним днем народження останні років десять, – я на мить підняв очі до стелі.

– Сподіваюся, вона і ще стільки ж це говоритиме. Але ти приводу не даєш. У тебе що, зовсім нікого немає?

– Нічого серйозного, – відрізав я і замислився.

А й справді – попросити нікого. Більшість дівчат зникали самі, щойно розуміли, який я насправді придурок. Мені швидко все набридало, особливо коли вони починали щось вимагати чи контролювати. Я цінував свободу і щоразу їх відштовхував.