Розділ 10

На вулиці стояла чудова погода: світило сонце, цвіли каштани та липи, наповнюючи повітря солодким ароматом. У парку гуляли сім'ї з дітьми, на лавках воркували молоді парочки, але я йшла швидким кроком, майже не помічаючи цієї атмосфери. Бо відчувала дику втому – спина нила від незвично довгого сидіння за комп'ютером, а ноги гуділи. Все-таки до цього ритму мені ще тільки належить звикнути.

Коли я зайшла в будинок, почула тиху розмову батька та сміх Алли, що долинали з кухні. Я вже передчувала неминучий допит, але була такою голодною, а з кухні так приємно пахло, що я не втрималася. Скинувши туфлі та залишивши сумку на дивані, я пішла на запах.

Батько завмер із виделкою в руці, коли я увійшла.

– Сідай з нами обідати, – усміхнувся він, кивнувши на вільний стілець.

І коли я вмостилася за стіл, почулося його запитання:

– Ну, як перший день? 

– Розповідай усе! – одночасно із ним підхопила Алла.

На столі стояло запечене м'ясо з картоплею та пару видів легких салатів. Алла, як зазвичай, налягала на овочі – вона просто схиблена на своїй фігурі й рахує кожну калорію. Іноді мені здається, що у неї в житті взагалі немає інших проблем, крім зайвого міліметра на талії. Втім, виглядала вона справді чудово.

– Усе стабільно, – відповіла я, накладаючи собі їжу. – А якщо чесно, він дуже дивний. Я про начальника. Ви взагалі бачили його довідку від психіатра?

– Ні, – усміхнувся батько. – Бо вона йому не потрібна. Павло – чудовий керівник, серйозний і відповідальний.

– Значить, мені дістався його брат-близнюк, – відрізала я. – Уявляєте, він попросив мене навчити його користуватися Екселем!

Алла раптом голосно розсміялася, перезирнувшись із чоловіком.

– Щось мені це нагадує! Твій батько свого часу теж «не вмів» дечого, аби тільки зі мною зблизитися.

Я зніяковіло відвела погляд. Такий варіант був можливий, але знаючи Павла лише один день, я була схильна вірити, що він і справді не дружить із таблицями. Його мозок явно генерує ідеї цікавіші за нудні формули.

– Гаразд, пропустимо це, – я нарешті відправила до рота шматочок м'яса. Воно було ідеальним: соковитим, ніжним і в міру гострим.

Здається, Алла – ідеальна жінка. Добре, що я рідко обідаю з ними, інакше з такими стравами мене б швидко рознесло.

– Тільки прошу, люба, – м'яко почав батько, – якщо він зробить щось незвичайне, не роби таке обличчя, ніби перед тобою псих. Просто мило усміхнися і роби свою роботу.

– Тобто ти все-таки здогадуєшся, що на мене там чекає?

– У твого боса буває специфічний гумор, – підтвердив батько, активно жуючи салат. – Але не здумай відмовлятися від такої роботи.

– Ну то сам би до нього і йшов, – пирхнула я.

Продовжувати суперечку не хотілося. В глибині душі я розуміла, що все не так уже й погано. Мене не завантажили роботою до вибуху мозку, ніхто не стояв над душею, та ще й відпустили на годину раніше.

Я ж уявляла собі типового боса-тирана, який викликатиме мене кожні п'ять хвилин, скаржитиметься на помилки й питатиме, хто мені подарував диплом. А Павло... він просто інший.

Після обіду я завантажила посуд у посудомийну машину і втекла до себе. Переодяглася і впала на ліжко. Телефон пікнув – це було повідомлення від Кіри. Ми познайомилися нещодавно на одній із вечірок, але одразу зійшлися характерами. З нею було так легко, що я вже вважала її близькою подругою.

«Ну як там твій бос? Спрацюєтеся?» – написала вона.

Я втомлено усміхнулася. Кіра колись згадувала, що бачила Пашу кілька разів, але подробиць не розкривала, ніби щось приховуючи. Тепер я розуміла – таке словами пояснити важко.

«Не знаю» – відповіла я. «Але голова кипить дуже сильно, хоч це лише перший день. Якщо виживу цього тижня – зустрінемося, розповім. Таке треба обговорювати тільки особисто».

«Я вже вся в нетерпінні!» – прилетіла відповідь із купою смайликів.

Добре, що є кому виговоритися, бо батьки на роль «жилетки» в цій справі точно не підходили.