Розділ 9

Варто було мені на хвилину вийти, як на моєму столі магічним чином з’явилися дві важкі папки. Я ледь на ногах встояла, усвідомлюючи, який обсяг інформації мені доведеться вивчити. Тільки-но я вмостилася зручніше й відкрила першу сторінку, як двері кабінету відчинилися. Павло з цікавістю визирнув до мене.

– Номер телефону даси? А то мені немає куди скидати тобі замовлення.

Я втомлено видихнула, але цифри продиктувала. Він коротко кивнув і вже збирався зникнути у своєму лігві, як я схаменулася:

– Кава яка? Ви ж не сказали. І цукру скільки?

– Цього разу звичайна чорна, – втомлено відповів Павло. – Усі свої забаганки писатиму в повідомленнях. Давай, розбирайся поки що. Каву чекаю за пів години, у мене якраз до того часу енергія вичерпається.

Двері зачинилися, а я усміхнулася. В голові майнула підступна думка: може, принести йому каву без кофеїну? Щоб ця клята енергія нарешті згасла і він став бодай трохи спокійнішим.

Я вирішила не зволікати й заглибилася в читання. В одній із папок була детальна інформація про компанію. Як я і припускала, бізнес будувався на скуповуванні, ремонті та розбиранні машин. Написано все було напрочуд простою мовою, ніби спеціально для таких, як я.

Мабуть, тут звикли, що нові співробітники мають вникати швидко, і панькатися з ними годинами ніхто не збирається. Місцями доводилося перечитувати по два рази, щоб зрозуміти специфічні терміни, але загальна картина поступово прояснювалася.

За читанням я й не помітила, як пролетіло сорок хвилин. Згадавши про каву, я схопилася й кинулася до кухонного куточка. Там стояла наворочена кавомашина, але, вирішивши суворо дотримуватися інструкції, я просто зробила міцну чорну каву. Аромат по кімнаті розлився приголомшливий, і я мимоволі завмерла, вдихаючи цей запах.

Поставивши чашку на тацю, я постукала й зайшла до кабінету. Перше, що впало мені в очі – ноги Павла в шкарпетках із бегемотами. Я навіть на мить забула, навіщо прийшла. Мій бос розвалився на дивані, закинувши руки за голову. Очі були заплющені, і я вже подумала, що він спить, як раптом Павло різко подивився на мене.

Його погляд одразу перемістився на власні ноги. На обличчі майнула ледь помітна усмішка, яку він не зміг повністю приховати. Він або не хотів, щоб я це бачила, або... навпаки.

– Теж такі хочеш? – усміхнувся начальник.

– Поки не вирішила, – видала я, намагаючись зберігати серйозність. Ну ні, я віддавала перевагу звичайним чорним. Хоча це виглядало кумедно, мій батько чи мачуха точно не оцінили б такого гумору. – Я вам каву принесла.

– Чудово, – він повільно підвівся. – А то я вже майже заснув.

Я підійшла до столу і поставила чашку, з якої йшла пара. Однією рукою притримуючи порожню тацю, я звичним жестом відсмикнула вузьку спідницю і різко обернулася, щоб піти. І ледь не зойкнула, побачивши, що Павло стоїть прямо за моєю спиною.

– Та що ж ви... – видихнула я, сахнувшись.

– Навіть припустити не можу, чого ти злякалася, – він по-доброму усміхнувся і, взявши каву, присів на край свого столу. – Не думаю, що я такий уже жахливий. Я хоч і бос, але офіційно дозволяю мене не боятися.

– Дякую, що дозволили, – буркнула я. – Це все? Можу йти?

Павло зробив ковток, заплющив очі, оцінюючи смак, і задоволено кивнув:

– Так, мабуть.

Я швидко вислизнула з кабінету. Гадки не маю, як витримаю з ним цілий рік, але одне знала точно: візити до його кабінету треба скоротити до мінімуму. Надто вже він мене напружує.

Знову занурившись у папери, я нарешті змогла відключити голову від дивного начальника. Вивчала сайт фірми, читала відгуки, вникала у свої обов’язки. До кінця робочого дня залишалася година, коли двері знову відчинилися. Я одразу схопила телефон, але повідомлень не було.

Виявилося, Павло вже зібрався: він вийшов із рюкзаком і почав замикати кабінет на ключ.

– Пропоную злиняти з роботи на годину раніше, – усміхнувся він, дивлячись на мене.

– Е-е... – я завмерла. – Це перевірка така? Піддамся я на провокацію чи ні? Так ось, я не піддамся, у мене ще ціла година.

– Дарма, – він усміхнувся так, що мій словниковий запас знову кудись випарувався. – Але якщо надумаєш піти трохи пізніше – я нікому не скажу. Тільки й ти мене не здавай.

Він підморгнув мені й бадьорим кроком попрямував до виходу. Я ще хвилину витріщалася в порожній монітор, не розуміючи, що сталося. Зрештою вирішила, що сенсу сидіти тут наодинці немає – все одно все важливе можна доробити завтра.

Я неспішно зібрала речі, навела лад на столі й теж рушила до дверей. Перший день виявився не таким уже й жахливим, як я собі уявляла.