Розділ 7

Місце моєї роботи було всього за двадцять хвилин ходьби від дому, тому я вирішила не тринькати гроші на таксі й пройтися пішки. Погода була чудовою, хоча йти швидким кроком на маленьких підборах і у вузькій спідниці виявилося тим ще випробуванням. Проте я намагалася не збавляти темп – краще прийти раніше й почекати, ніж запізнитися в перший же день.

Точного часу мені не призначили, сказали просто бути там приблизно о восьмій. І ось переді мною виросла триповерхова будівля з величезними панорамними вікнами. Далі тягнулося ще одне довге крило – судячи з усього, ті самі бокси, гаражі та майстерні, до яких я, на щастя, не мала ніякого стосунку.

Автоматичні двері безшумно розчинилися. У холі було порожньо, і я одразу попрямувала до ліфта, але, вивчивши навігаційну табличку, вирішила піднятися сходами. Праворуч простягався блискучий салон із новими авто, а ліворуч – відділ ретро-машин та ексклюзивних моделей. Мені було туди.

На другому поверсі я опинилася у вузькому коридорі. За скляними перегородками вже вирувало життя: люди сиділи за комп'ютерами, щось обговорювали. Я йшла до останніх дверей, які помітно виділялися на тлі інших. За рогом знайшлося робоче місце – стіл, комп'ютер, стоси паперів і шафа. Мабуть, моє.

А прямо переді мною красувалася табличка: «Павло Вікторович Войченко». Глибоко видихнувши, я дістала із сумки документи. Тягнути далі не було сенсу. Я коротко постукала і, не чекаючи відповіді, рішуче відчинила двері.

Картина всередині змусила мене застигнути на порозі. Симпатичний блондин із недбало засуканими рукавами сорочки стояв у кутку з яскраво-зеленою лійкою і... поливав фікус. Він робив це так обережно, ніби боявся сполохати рослину. Але коли я увійшла, він явно забув про своє заняття. Лійка продовжувала лити воду в горщик, а сам Павло уважно роздивлявся мене. Його погляд повільно ковзнув по обличчю, спустився до ніг і знову повернувся до моїх очей.

– Ой, Геннадію, ну як же тебе так! – раптом вигукнув він, звертаючись до квітки. – Затопили бідного!

Я підняла брову, засумнівавшись у його адекватності. Хлопець швидко поставив лійку на підвіконня і поспішив до мене, простягаючи руку.

– Ольга, я правильно розумію? – він усміхнувся і, дочекавшись мого кивка, знову схвильовано заговорив: – Пробачте за мої манери, ви сідайте, зараз я тільки Геннадію допоможу.

Я опустилася на стілець і зацікавлено спостерігала за його діями. Павло схопив маленьку лопатку і почав судомно розпушувати землю в горщику, намагаючись урятувати рослину від повені, яку сам же і влаштував, поки мене роздивлявся. Я не стримала усмішки – це виглядало надзвичайно кумедно.

За пів хвилини Павло відклав інструмент, відкинув із чола неслухняне пасмо волосся і нарешті сів у крісло навпроти.

– А я на вас уже зачекався, – зауважив він.

– Я не запізнилася, – нагадала я.

– Знаю. Це я запізнився.

Повисла ніякова пауза. Павло поглядав на годинник, а я ніяк не могла знайти потрібних слів. Зрештою просто підсунула до нього свої документи.

– Резюме і все інше, – прокоментувала я. – Не впевнена, що воно знадобиться, раз батьки вже домовилися, але раптом вам стане цікаво.

– Можливо, – він узяв папку і почав вивчати її з таким серйозним виглядом, ніби там був секретний план порятунку людства.

– Якщо я вам не підходжу, ви одразу кажіть, – із надією випалила я. – Я без проблем покину цю затію і піду.

– Та ні, все гаразд, – відповів він, не підіймаючи очей від тексту.

– Ви просто так здивувалися... Якщо не візьмете мене, я зрозумію.

Павло нарешті підвів на мене погляд і усміхнувся:

– Усе в порядку. Просто я мав із розумним виглядом подивитися ваше резюме. Ще жодного разу цього не робив, ось вирішив почати.

– Вам ніколи не приносили резюме?

– Ні, люба, ти будеш першою, – він закрив папку. – Звісно, ви прийняті. Почекайте мене за дверима, я вийду за пару хвилин.