Розділ 5

Кухня зустріла нас затишним теплом і ароматом свіжої випічки. Мама вже встигла розставити чашки з тією космічною швидкістю, з якою вона діяла завжди, коли щось вирішувала. А вона явно щось вирішувала.

— Сідайте, — кивнула вона. — Чай зараз буде.

Я опустилася на стілець так обережно, ніби він був замінований. Стас, навпаки, вмостився спокійно й упевнено, наче бував тут щотижня. Ця його непохитність нервувала мене найбільше.

— То ви, значить, зі Станіславом… — мама примружилась, розливаючи окріп.

— Мам, — я поспіхом втрутилась, бажаючи перехопити ініціативу, — ми просто…

— …знайомі, — незворушно підхопив «Бонд». — Уже певний час.

Я різко повернулася до нього.

Певний час?!

Ми знайомі менше доби, і дев’яносто відсотків цього часу я була в неадекваті! Він ледь помітно всміхнувся, з цікавістю оглядаючи фіранки.

— От і добре, — задоволено кивнула мама. — Бо я завжди кажу: випадкові люди в житті не з’являються.

Особливо після зелених коктейлів та філософських дебатів біля ятки із шаурмою, — хотілося додати мені.

— А ви, Стасе, — матуся вмостилася навпроти й увімкнула режим «детектор брехні», — чим займаєтесь?

— Навчаюсь на факультеті міжнародних відносин, — без зайвого пафосу відповів красунчик. — Наступного року захищаю диплом і планую в аспірантуру.

Мама оцінила. Я бачила це по тому, як вона схвально випростала спину. А мені хотілося закотити очі. Ну звісно, містер Ідеальність не міг виявитися просто симпатичним хлопцем — він ще й перспективний дипломат. Або ж він просто майстерно замилював очі, а я велася, як наївна першокурсниця.

— Серйозний вибір. Молодець, — підсумувала мама й перевела суворий погляд на мене. — А не те, що деякі… вештаються казна-де, а потім температури поміряти не здатні.

Я зробила ковток чаю і мало не захлинулася.

— Мам…

— Я ж не критикую. Я теж була молодою та шаленою, — раптом пом’якшилася вона. — Тому й переживаю.

А ось це цікаво. Якби не моя провина та відчуття незручності, я б із неї не злізла, вимагаючи поділитися студентськими історіями із життя. Але зараз єдине, на що я здатна — це мовчати, бо будь-яке моє слово могло зруйнувати хитку легенду. Тому повисла пауза. Небезпечна. Прямо-таки вбивча.

— До речі, — між іншим, зауважила мама, — ви ж на Різдво нічого не планували?

Я завмерла. Передчуття катастрофи накрило з головою.

— Ма, ну яке Різдво? Ми… — почала гарячково шукати шлях до відступу. — Ми…

— Поки ні, — випередив мене Стас.

Зрадник!

— А ми от збираємось на дачу, — пожвавішала матуся. — Родиною. Тихо, по-домашньому. Сніг, камін, шашлики… Ну, якщо погода дозволить. Хоча, Олечко, ти ж знаєш свого тата… Йому будь-яка погода підходить для дачі.

Вона подивилась на мене. Потім — на блакитноокого. І всміхнулася тією самою усмішкою, яка означала: відмазатися не вийде.

— Стасе, а приїжджайте з Олею до нас.

Хто б сумнівався, що до цього дійде…

— Мамо! — я майже пискнула та прикрила повіки, благаючи всесвіт, щоб красунчику вистачило розуму знайти причину, чому «ні». Хто при здоровому глузді попхається до незнайомих людей на сімейне свято?

— А що такого? — здивувалась вона. — Чого в місті сидіти, коли є можливість подихати свіжим повітрям. Там природа просто чарівна. Можна й у ліс, і на санках із гірочки, і в ополонці скупнутися. Весь другий поверх ваш буде, обіцяю.

Стас удав, що серйозно замислився.

— Якщо Оля не проти, — нарешті заговорив він.

Я втупилася в чашку. Я дуже проти! Я в паніці! Я вже бачу свій некролог!

І ні, мені дуже сподобався Станіслав. Особливо після сьогоднішнього його майже джентльменського вчинку, але не на такий я розраховувала розвиток стосунків. Зовсім не на такий.

— От і домовились! — зраділа мама. — Я саме чекала, коли Оля познайомить нас зі своїм кавалером.

Я все-таки подавилася. Стас почав турботливо плескати мене по спині.

Мала ж необережність кілька тижнів тому ляпнути, що вже не вільна, аби бабуся не сватала мені сина своєї подруги. Схоже, мама сприйняла це за чисту монету й тепер склала два і два.

Коли вона відвернулася до шафки, я прошипіла Станіславу на вухо:

— Ти що твориш?

— Рятую твоє Різдво, — нахабно заявив він. — І, здається, твою репутацію.

— Це за містом, у чорта на рогах. Там буде мама. І тато. І бабуся.

— Я зрозумів, — вискалився він, а в очах застрибали бісики.

Вечір був… дивний. Мама розповідала про пошуки ідеального пальта, Станіслав зацікавлено кивав. Вони порозумілися так швидко, ніби враз перетворилися в ліпших друзів. Тільки я, голосно сьорбаючи вже холодний чай, почувалася зайвою на цьому святі життя.