Розділ 4

— Брр! — я незграбно смикнула за ручку і спробувала відчинити дверцята. Дарма. Їх наче приварили, або ж ця тачка мала на мене власні плани й не збиралася випускати на волю.

Здається, мій організм досі не вірив, що ця поїздка справді відбулася. Бо це було… жорстко. Бадьоро, як постріл адреналіну прямо в похмільний мозок. Власне, як і останні дванадцять годин мого життя.

— Ну як? Сподобалось? — хлопець заглушив двигун і з неприхованим інтересом розглядав моє розгублене обличчя.

«Сподобалось» — не те слово. Мабуть, так відчувається вихід у відкритий космос у домашніх капцях. Але деякі деталі краще тримати за зубами.

— Так і будеш витріщатися? — поквапила я. — Може, допоможеш? Чи я тепер полонянка?

— А що мені за це буде? — паршивець грайливо підморгнув.

В інший день я б, можливо, оцінила цей підкат і дотепно відбрила. Але не зараз, коли кожна секунда до появи мами на вагу золота. Зараз мені не до кокетства — я виглядала, як та, що вижила після ядерного вибуху. Влаштовувати особисте життя в такому «натуральному» вигляді було б злочином проти людства.

— Твій труп не вивезуть разом із цією… — я кивнула на приладову панель, — залізякою кудись на смітник.

— Оце зараз образливо було. Називати легенду «залізякою» — гріх, Олю.

Я, звісно, лукавила. Навіть із моїми нульовими знаннями в автомобільній промисловості було зрозуміло: ця машина — розкішний звір. Кайфовий, швидкий і неймовірно дорогий.

— Добі вільний, — нарешті змилостивився «Бонд» і натиснув на кнопку.

Замок клацнув, і дверцята з легкістю піддалися. Я мимоволі здригнулася від несподіванки.

— Як мала дитина, чесне слово, — прокоментував він із легким докором.

— Як і всі на вчорашній вечірці, — буркнула я, вивалюючись на свіже повітря.

— Ну що, далі сама? — він теж вибрався із салону, потягнувся і засунув руки в кишені.

— Що? Куди? — мій затуманений мозок видав помилку системи.

Він засміявся, і до мене нарешті дійшло: я ж удома. Рідний двір, знайомий під’їзд. Усе, пригоди скінчилися. Пора повертатися до реальності, де немає блакитнооких рятівників на раритетних авто. Без пригод. Пригод вночі вистачило, весь наступний рік розгрібатиму.

— А… так. Дякую. Я піду.

І от тут я зависла. Замість того щоби бігти до під’їзду, я стояла як укопана. А він дивився. Спокійно, впевнено, ніби вивчав мене наостанок.

Притримай коней, Ольго! Він просто чекає, поки ти зникнеш із горизонту.

Я подумки ляснула себе по щоках.

— Ну, щасливо залишатися. Наступного разу з алкоголем того… трошки обережніше. І ще… — він вказав кудись до будинку, — Сподіваюся, ти живеш на першому поверсі й абсолютно випадково залишила вікно відчиненим.

— Не зрозуміла, — я круто обернулася до красунчика. Вперла руки в боки. — До чого тут поверх?

— Ну, або ключі є в милої сусідської бабусі? Ти ж свої вчора посіяла, — він нахабно всміхнувся, хоча в очах промайнуло щось схоже на щиру турботу.

Ключі! Я аж підстрибнула на місці.

Пу-пу-пу… Припливли. Але відкрити рота, щоб заперечити чи, боронь Боже, попросити про допомогу, не встигла. На протилежному боці вулиці пригальмувало таксі. І звідти — котики-муркотики, та за що?! — випливла моя дорога матуся.

Серце зробило кульбіт і впало кудись у район шлунка. Добре, що таксист став за кучугурою снігу, і мама мене одразу не помітила. Вона почала вигрібати з багажника здоровенні пакети із супермаркету. Видно, ця свята жінка планувала не просто зайти в гості, а влаштувати продовольчу ревізію моєї квартири. Квартири, у яку я не можу потрапити!

— У сусідки нема, але вдома є, — видихнула, розтративши залишки ентузіазму, та ледь помітно кивнула в бік таксі. — І в мами теж.

— Ну, чудово, — всміхнувся хлопець та махнув рукою. — Не заважатиму вам. Мамі привіт.

— Ні-і-і… — простогнала, не відводячи погляду від жінки, яка про щось мило спілкувалася з водієм. — Я не певна, що готова пояснювати їй, чому ночувала не вдома й чому виглядаю, як сова після тижневого запою. Будь ласочка, придумай щось…

Знаю, виглядала жалюгідно. Прохання про допомогу було ще більш безглуздим, але уявлення не мала, як викручуватися. Я миттю прикусила собі язик, шкодуючи про це прохання та готуючись до нової порції знущання. Але «Бонд» миттєво посерйознішав та оцінив дислокацію мами.

— Зрозумів. План «Евакуація». Швидко в під’їзд!

Запитувати, що він надумав, було ніколи. Я кулею набрала код і прослизнула всередину. Хлопець влетів слідом. Ми заскочили в ліфт.

— Поверх?!

— Восьмий!

— Чудово, — він нащось натиснув на кнопку дев’ятого.

Надто ошелешена всіма бідами, що валилися на мене, я змовчала. Але рівно до того моменту, поки він не виштовхав мене з кабінки та не стягнув із себе куртку, щоб… прилаштувати між дверима ліфта, блокуючи механізм.

— Ти що коїш, маніяче?! — прошипіла, оглядаючись, чи не застукає нас якась бабця з перевіркою.