Розділ 3

Теперішній час

— Ха-ха! — хлопець відкинув голову назад і так розсміявся, що в моїй бідолашній макітрі знову затріщало.

А я, наївна, сподівалася, що полегшало. Де там.

— Дуже смішно, — скривилася, натискаючи на скроні. — Стендап року.

І чого він так регоче? Ніби я йому розповіла щось неймовірно кумедне. Ну так, переказала все, що пам’ятаю з учорашнього вечора — дуже обережно, викресливши найбільш ганебні деталі. Наприклад, те, що в якийсь момент вирішила, ніби шалено в нього закохалася. Оце йому знати точно не обов’язково.

— Повір, — крізь сміх виштовхав мій «рятівник», — якщо ти не згадаєш решту, багато втратиш.

Отут мені стало по-справжньому ніяково.

— То, може, досить зубоскалити й нормально розкажеш? — я підняла брову і, не стримавшись, легенько ткнула його ліктем у бік.

— Ай! За що?! — він театрально потер ребра.

— За все хороше. Чому я тут, а не вдома?

— У хатинці на курячих ніжках? — не втримав недоречного жарту паскудник.

А я тієї ж миті вловила власне відображення в дзеркальній поверхні шафи. Мда, під очима розмазана туш, волосся, як пташине гніздо після буревію. Яка там Фея? Відьма, не інакше. Чи, у народі, Баба Яга — те саме зло, яке ледь не зіпсувало напередодні всім свято. Але зауваження від містера Ідеальність усе одно було образливим.

— Все! — я хутко зіскочила з ліжка, вчергове заплуталася в ковдрі й мало не поцілувала носом підлогу. — Мене дістали твої жарти!

— А могла б і подякувати, — він схрестив руки на грудях, байдуже спостерігаючи за моєю боротьбою з постіллю. — Я тебе, між іншим, учора реально врятував.

— Я не просила мене рятувати! І тим більше тягнути сюди! — пирхала, осмикуючи коротку спідницю, яка ще трохи — і продемонструвала б мої треновані сідниці всьому світу.

— Серйозно? — він хмикнув. — О третій ночі ти інше співала.

— А що було о третій ночі? — я завмерла посеред кімнати.

— Окрім спроби купити шаурму й довести продавцю, що любов — це свобода? — відверто глумився хлопець.

— О, свята котяча сила… — я застогнала, заплющивши повіки, ніби це могло врятувати від ганьби.

— А ще були танці босоніж на столі, — абсолютно спокійно додав містер Бонд. — І крики про те, що я буду твоїм, або не дістанусь нікому.

Земля, будь ласка, розверзнися! Просто зараз.

Я різко крутнулася і, геть забувши про ковдру біля ніг, втратила рівновагу. Світ перед очима затанцював ламбаду.

— Ай… чорт…

— Обережно, — хлопець миттєво опинився поруч і підхопив мене за десяток сантиметрів від чергового приземлення. Цього разу не морального, а цілком собі фізичного. — Ще кілька таких піруетів, і я почну хвилюватися за твоє виживання.

Він був надто близько. Неприпустимо близько. Його долоня чомусь опинилася на моїй щоці, погляд став уважним, серйозним. Мені навіть здалося, що він ось-ось мене поцілує, але…

— Слухай, — раптом бовкнув нахаба, — я вчора не спитав. Ти точно повнолітня?

Усе. Момент помер. Урочисто й безповоротно. А разом із ним і моя сентиментальна натура.

— Ти ідіот! — я відштовхнула задаваку так сильно, наскільки дозволяли залишки сил. — Мені дев’ятнадцять!

— Уже легше, — кивнув, почухуючи потилицю і вкотре оглядаючи мене із ніг до голови. — Але все одно дрібна.

Я демонстративно схрестила руки й закотила очі.

Господи, я в ці ігри з різницею у віці перестала грати ще в одинадцятому класі. Теж мені, дорослий знайшовся. Скільки йому? Ну, максимум, двадцять три. Наразі мене значно більше хвилювало, чи варто мені бігти забирати документи з універу, чи обійдусь академкою. Хоча… з такими пригодами, я навряд чи підтягну свої хвости, тож відрахування світило мені яскравіше за новорічну гірлянду.

— Розповідай далі. До кінця.

Незнайомець із блакитними очима зітхнув, але продовжив:

— Коротко: ти загубила сумку з ключами. Категорично відмовилася їхати до батьків. Від згадки про гуртожиток узагалі плювалася. А залишити тебе на вулиці в такому вигляді… — він оцінив мене очима, несхвально цокнув, — я не ризикнув.

— Дуже благородно, — фиркнула та повільно осіла на куточок ліжка.

— Знаю.

Я мовчки втупилася в підлогу. Уперше за весь ранок у голові почала вимальовуватися логіка. Без ключів, без сумки, без грошей. І, що найгірше, не вдома. Але ж Ірка… Ірка мала мене підстрахувати!

— А моя подруга? — з надією запитала. Хлопець задумливо насупився. — Ну, така брюнетка з вушками кішечки та хвостиком?

— Єдина кішечка, яку я бачив, — це волохате чудовисько біля смітника, за яким ти вчора ганялася, щоб нагодувати куркою із шаурми.

— Котики-муркотики… — простогнала я і машинально потягнулася до телефону, який дивом вижив.

Екран світився знущально бадьоро. Зв’язок є, батарея — теж. Я відкрила банківський додаток, де з минулого місяця навіть кредитний ліміт у мінусі та знову вилаялася. Користі — нуль. А вже за кілька годин до мене приїде мама. Треба терміново привести себе до тями, але я навіть не знаю, у якому районі знаходжуся.