Розділ 2

За 15 годин до основних подій

Ні, все-таки дурості в моїй голові — хоч греблю гати.

Така думка крутилася в мені вже добрих дві години. І все тому, що я таки підписалася на цю авантюру — студентську вечірку-маскарад на честь наближення Нового року.

По-перше, я досі не могла второпати сенс усього цього дійства. От не могла — і крапка. Чому люди так фанатіють від костюмованих свят? Новий рік, ялинка, мандарини, шампанське, обжерливість посеред ночі, яку ми делікатно називаємо «пізньою вечерею» — це ще окей. Але оці маскаради… Серйозно? У нас святранок у дитячому садочку чи серйозна тусовка?

Ще кілька років тому святкували цивілізовано, без зайвого цирку. А тепер — будь ласка: маски, костюми, блискітки, пір’я, дивні образи з американських фільмів і стійке відчуття, що народ переплутав тематику. Замість затишного свята — суцільна клоунада.

Але це ще квіточки.

Останні кілька днів мене не полишало передчуття, що я через це ще не раз пошкодую. Особливо в ті моменти, коли Ірка — моя найкраща подруга — тягала мене по магазинах. Починаючи від пафосних бутиків, закінчуючи секонд-хендами із фірмовим ароматом нафталіну. І все заради однієї мети — підібрати мені «правильний образ».

— На Новий рік треба виглядати на всі сто. І я не про роки, — урочисто заявила Ірина, щойно я необережно погодилася піти. — Інакше щастя не бачити цілий рік.

Звідки подруга взяла цю прикмету — загадка століття. Яким боком вона притягнула її до передноворічної вечірки — ще більша таємниця. Хоча, знаючи Литвинову, не здивуюся, якщо вона її просто вигадала. У неї взагалі лише дві життєві прикмети: погано все чи добре — це або до грошей, або до сексу. Усе. Третього не дано.

Спершу мене це навіть забавляло. Рівно до того моменту, поки подруга не знайшла собі костюм спокусливої кішечки й не взялася за мене. Ох, тоді почалося справжнє пекло. За кілька днів я переміряла, здається, весь гардеробний треш міста: Снігуроньку з непристойно короткою спідницею; янголятко з крилами, які не пролазили у двері («Victoria's Secret» місцевого розливу, щоб його), фатальну «леді в червоному», помічницю Санти й навіть… не питайте… якусь дивну версію оленя з дзвіночками на рогах.

Після чергового костюма з блискучими лосинами я здалася.

— Все, — сказала Ірині. — Або ти знаходиш щось нормальне, або на вечірку йдеш сама.

І диво сталося. Ми зупинилися на доволі безпечному варіанті: коротка чорна сукня з відкритою спиною, сережки зі стразами, тонкий ланцюжок і маленька сумочка у формі сніжинки. Єдиний компроміс — срібляста маска, яку Литвинова все-таки вмовила мене надягти.

— Загадково, сексуально і святково, — підсумувала вона.

Я зітхнула. Ну гаразд. Жити можна.

Й от тепер я стояла посеред університетського холу, який перетворили на урочисту залу, і почувалася… трохи не в темі. Навколо коїлося щось несусвітнє: Санти, ельфи, олені… Навіть Джек Горобець незрозуміло як сюди затесався. Й апогей — компанія «сніговиків», які бадьоро хилили шампанське.

Мені одній здавалося, що весь універ колективно з’їхав із глузду?

Краще б вдома лишилася, до передачі готуватися, аніж оце все… Їй-бо.

— Тримай, Оль, — почувся за спиною голос.

Я повернулася до імпровізованої барної стійки — звичайного столу з напоями — і втупилася в келих із підозрілою зеленкуватою рідиною. Шампанське? Пунш? Хвойний освіжувач повітря?

— Це точно безпечно? — з підозрою уточнила в Гоші з п’ятого курсу, який сьогодні виконував роль бармена й був вдягнений… ну звісно ж сніговиком.

— Не подобається — не пий, — буркнув він.

Я фиркнула, але, принюхавшись та вловивши аромат кориці всуміш із м’ятою, спробувала. І… оу. Приємне тепло миттєво розлилося тілом, а градус неочікувано швидко стукнув у голову.

— М-м-м… — пробурмотіла, сьорбаючи пійло. — Віє святом.

— Олька! — Ірка виникла поруч так раптово, що я ледь не захлинулася. — Ну як тобі?

— Найдивніша тусовка в моєму житті, — чесно зізналася, поправляючи маску, яка неприємно тисла на перенісся.

— Ще не вечір, — загадково посміхнулася вона і вказала в бік входу.

Я не одразу зрозуміла, на кого вона дивиться. А потім — побачила.

Він стояв трохи осторонь. Без маски. У класичному темному костюмі, що ідеально підкреслював фігуру. А підкреслювати було що, дай Боже кожному так! Спокійний, стриманий і неймовірно чужий цьому святковому хаосу. Наче щойно із червоної доріжки в Каннах.

Бонд. Джеймс Бонд. Не інакше.

— Ірко… — мене ніби хтось струмом вдарив. — Це що… справжній чоловік?

— Угу, — присвиснула подруга. — Сама в шоку. Як він взагалі сюди потрапив?

На вскидку міг бути старшокурсником, але я точно його раніше не бачила. Хіба що він із тих таємничих прогульників, які з’являються лише на іспитах. У звичайний день я б просто повитріщалася і пройшла повз. Але не сьогодні. Сьогодні Гошкин коктейль подіяв на мене вбивчо.

— Я мушу з ним познайомитися, — озвучила те, що ще п’ять хвилин тому побоялася б навіть подумати.