Розділ 1

Спершу я почула звук. Хтось свердлив мій бідолашний мозок маленьким, але дуже гучним дрилем. Невже в сусідів знову ремонт? Так минулого року тільки закінчили. Ну й чорт із ними!

Я спробувала втекти назад у сон — у той ідеальний сон, де теплий пісок лоскотав мої босі ноги, а яскраво-червоне сонце тонуло за морським горизонтом. Там був чоловік моєї мрії. Він так міцно притискав мене до грудей, що я ладна була розплавитися цукровою карамеллю. Але…

Дриль переміг. Точніше, до мене нарешті дійшло, що це зовсім не ремонт, а мій телефон зайшов уже на третє коло дзвінка. Господи, кому там не спиться посеред ночі?

Я застогнала, не розплющуючи очей, і почала наосліп нишпорити рукою по ліжку. Пальці ковзнули ковдрою, яка чомусь була… занадто пухнастою. І пахла не мною. І взагалі здавалася чужою.

Не фокусуйся. Телефон. Дриль. Відповісти й повернутися в рай.

Знайшла!

Відкрила одне око й натиснула «прийняти». Не встигла піднести слухавку до вуха, як у динаміку вибухнув мамин фірмовий ультразвук:

— Олечко! Ти де?! Ми ж домовлялися! Я з роботи відпросилася! Чого тепер, питається, стою на морозі під ялинкою?! Я вже всю дупу відморозила, а тебе все немає!

Дійсно, і чого вона посеред ночі стоїть під тією ялинкою?

Погляд мимохідь вихопив електронний годинник на тумбі. Пів на дванадцяту. Можна припустити, що ночі, якби з вікна не сліпило яскраве сонце. Бляха, попадос.

Я примружилася та автоматично загорнулася в ковдру, ніби це могло врятувати мене від материнського гніву.

— Мам… чому ти кричиш? — хрипко пробурмотіла.

— А чому мені не кричати?! Де ти?! Чому ти не в торговому центрі?!

Я вже збиралася щось збрехати, але, перевертаючись, знову відкрила очі та… Пропала.

На мить здалося, що я досі сплю. За два кроки від ліжка, спираючись плечем об одвірок, стояв хлопець. Вродливий настільки, що мій сон виглядав блідою копією. Сорочка на ньому сиділа так, ніби її пошили спеціально під ці міцні плечі. Світле, трохи скуйовджене волосся, пильні блакитні очі та ледь помітна крива посмішка.

Чорт забирай! Тримайте мене семеро!

Він наче щойно зійшов з обкладинки глянцю. А ще я точно бачила його раніше… Але де? Може, дійсно в глянці? Або він тільки-но був у моєму сні, як нездійсненна мрія?

Мені стало водночас жарко й холодно. А мама в трубці, між іншим, не замовкала ні на секунду.

— Олю! Ти мене чуєш?! Що з твоїм голосом? Де ти взагалі?!

Матінко рідна… Ну хоч раз у житті — не зараз!

Я, не зводячи погляду з незнайомця, видихнула:

— Вдома.

Містер Ідеальність підняв брову й беззвучно засміявся.

— Вдома?! — обурилась мати. — Олю, зараз пів на дванадцяту дня!

Я підскочила, наскільки дозволяла заплутана ковдра. Хлопець не ворухнувся. Лише спостерігав, ніби комедію в кінотеатрі дивився. Він не зникав, чим остаточно розвіяв теорію про галюцинацію. А я, хаотично озираючись, розуміла трагічну істину: я де завгодно, але точно не у своїй квартирі.

— Мамуль, ну я… захворіла, — видала перше, що спало на думку.

Красунчик у дверях тихенько пирхнув.

Спокійно, Олю. Може, це похмільний синдром матеріалізувався в таку привабливу форму?

— Як захворіла?! Чому ти не подзвонила?! — мама завелася сильніше. — Температуру міряла?!

Я облизала пересохлі губи, намагаючись зібрати думки до купи. Взагалі-то, я не люблю брехати мамі, але похмілля — це теж свого роду недуга. Раптова і вкрай підступна.

Свята котяча сила, як важко зосередитися, коли на тебе дивиться це… божество. Ще й такими гарними очима. Ще в такій спокусливій позі.

— Н-ні, — виштовхала, не відриваючи від нього очей. — Наче нормальна…

Примарний незнайомець схрестив руки на грудях, а мені захотілося хоч трохи свіжого повітря. Або портал у вчорашній день. Точніше, у ту його частину, коли я ще була твереза. Не певна, але, по ходу, там мені було дуже добре. Перед очима досі миготіли коктейлі з присмаком хвої та ароматом кориці.

— Поміряй! Зараз же! — мама верещала так, що перетинки лопалися. — Ти точно вдома?!

Хлопець роздивлявся мене настільки в’їдливо, що я почала закипати під цією ковдрою і від власної брехні, яка не приносила ні грама радості.

— Вдома, вдома! — гаркнула в трубку. — Де ж мені ще бути?

— Я зараз приїду і привезу ліки, — очікувано увімкнула режим «суперматуся» вона.

— Мам, ні! — вигукнула я швидше, ніж встигла подумати. Зрозумівши, що це звучить підозріло, додала спокійніше: — Серйозно… не приїжджай. Я впораюсь. Я вже доросла дівчинка.

— Як це «не приїжджай»?! Заодно приготую тобі щось. Мабуть, у холодильнику знову миша повісилася.

Хлопець глузливо смикнув брову, мовляв: «Ну-ну, викручуйся далі».

— Мамо, у тебе там розпродаж! Пальто! Ти ж так хотіла те пальто! Шоколадне, пам’ятаєш? А там останні дні акції, — я відчайдушно чіплялася за будь-який привід відволікти її від поїздки до мене. Я фізично не встигну дістатися власної оселі раніше, ще й у такому стані. І вже точно не встигну позбавитися перегару.