Зізнання про минуле

Ніч. 
Приватний кабінет Андрія в його великому будинку, затишно освітлений лампами. Катерина сидить на розкішному дивані, а Андрій знаходиться на протилежному боці кімнати, за столом. Атмосфера важка, тиша навколо. 
 

У повітрі висить напруга — незручність від недавньої розмови, яка була не зовсім легка.

Катерина вдивляється в вогонь каміна, намагаючись зрозуміти, з чого почати.
 

Вона давно хотіла це сказати, але завжди стримувала себе. Якби лише це не було так важко. Вона відчула погляд Андрія, який на кілька митей зупинився на ній, потім тихо зітхнув і мовив:

— Якщо хочеш, можеш розповісти мені більше… Якщо тобі хочеться.

Катерина зробила глибокий вдих, в її очах відбивалися спогади про важкі моменти, які вона намагалася приховати. Її губи трохи затремтіли.

— Мій батько… — вона почала, голос трохи розмито, ніби слова не хотіли виходити. — Він завжди пив. Кожен день. І завжди відчував, що йому не вистачає чогось. Моя мати померла, коли мені було всього шість. Це стало для нього ще однією причиною… почати пити ще більше.

Андрій не перебивав її, він просто сидів і слухав, спостерігаючи за її емоціями.

 Катерина стискала руки на колінах, намагаючись утримати себе від сліз.

— Моя мама була дуже доброю жінкою. Я майже нічого не пам'ятаю про неї… лише деякі миті. Як вона мене обіймала, як співала мені перед сном. А потім, коли її не стало… я залишилася з ним. Він ставав все гіршим. Якби не моя мама, я не знаю, що було б із ним і зі мною. Але після її смерті він… майже не виходив з дому. Тільки й робив, що пив. А я… я завжди була поруч, намагаючись тримати його на плаву.

Катерина замовкла, і її голос став тиха, сповнений важких переживань.

— Кожен день я боялася, що він більше не встане з ліжка, що буде ще один день без надії, — вона ковтнула важкий подих. — Я не могла піти, тому що він не міг бути сам. Я змушена була залишатись, навіть коли все всередині мене кричало, щоб я втекла.

Її слова заповнили кімнату.

 Андрій залишався мовчазним, але видно було, що він переживає разом із нею. Він не міг не помітити, скільки болю в її словах, і як цей біль досі не покидає її.

— І тоді я зрозуміла, — вона продовжила, дивлячись вдалечінь. — Я не можу змінити те, що сталося. Я не можу змусити його бути іншим. Але я повинна була ставати сильною, щоб вижити в цьому світі. Я не могла дозволити собі бути слабкою.

Андрій тихо підійшов до неї і сів поруч, на край дивану. Він не говорив нічого. Він просто слухав, і його присутність приносила Катерині якусь несподівану теплоту. Вона відчула, що в ньому є розуміння, навіть якщо він не переживав цього сам.

— Ти сильна, — тихо сказав Андрій, після довгої паузи.

Катерина посміхнулася, хоч це і була лише слабка посмішка, але вона все одно відчувала якусь полегкість. Вона не очікувала, що Андрій скаже це. Вона чекала чогось іншого — можливо, жалю, можливо, співчуття, але його слова стали для неї таким важливим відчуттям.

 Вони не змогли змінити минуле, але, може, могли б змінити майбутнє.

— Я більше не хочу бути сама в цьому світі, — прошепотіла Катерина. — Я втомилася від того, що постійно намагаюся тримати все в собі. Я не знаю, що робити з усім цим болем, який не дає мені дихати.

Андрій не відповів словами. Замість цього, він поклав руку на її плече, ніжно, але впевнено, підтримуючи її без зайвих слів. Її серце відчуло щось нове, і хоча це не була повна відрада, цей момент був важливим.

 Це було почуття, якого їй так не вистачало.